На мертвих зростає трава,
квітками дикими пурхає радість –
іллегітимна на тлі стіни плачу,
проте тілу Христа в обіймах
м'якої зеленої ковдри краще,
ніж на цвяхах, бо кожний клаптик –
це атомний видих того, хто відбув
темпоральним болідом у простір,
відгув ім'я своє з краю губ у
майбутнє, де буде присутній
відлунням відпущений дух
й сміятиметься на віях зеленим
кольором...
Обкладника: Bradley Brister
Важкою ходою
з двобою виходить
Весна, на руках Її
стигмами сніг б'є
у шиби, та вперто
з обличчя до неба
здіймається квіт,
зосереджується
на диханні, рахує
предмети, шепоче
у гіллі прадавні
молитви’, soli Ver honor
et gloria, пурхають
рядки, у калюжах
стопам Її босим
усміхаються брижі,
у храмі чекають
вогні, розливаються
пахощі – залишилося
тільки ввійти, і простягнеться
у безкінечність Її
стомлене тіло дугою
до Літа, і нині й присно,
на віки-вічні, так і амінь...