Позначка: Батько

  • Батькові

    Батькові

    Той, хто відчув
    сліпуче благо
    літніх днів, себе
    інвестував землі,
    у тому числі й
    своє тіло, коли
    змінило форму
    свого існування
    в лабораторії
    могили чи поживним
    пилом у галереї
    коренів, зненацька
    вірю: робота триває
    попри хвилі біомаси
    руйнівні поверхнею,
    бо ми частина
    тектонічної сили
    еволюції живої речовини
    навіть тоді, коли свідома
    ітерація активності
    трансцендує на
    позасвідомий рівень,
    інвестиції продовжують
    працювати, генеруючи
    додаткову цінність
    в артеріях планети...

    Обкладинка: я + MJ

    Фото батька: я

  • Львівська соната VI. Післяслів’я

    Львівська соната VI. Післяслів’я

    Скрегоче кігтями
    у двері понеділок,
    я щелепи стискаю
    мимохіть, карбую
    цвяхом на склепінні
    мить: 9 квітня, 23й рік,
    Великдень, Львів,
    the future is not set,
    there is no fate but
    what we make (c),
    Весна увійшла у Храм,
    хочу вірити в обіцянки
    собі, хочу вірити у
    високий замок з пилу
    в моїм кулаці, що згріб
    на дитячому майданчику
    (ґрунт, гумова крихта
    й кремнію диоксид)
    з останнім снігом
    навесні, залишаючи
    землі слід, у якому ми
    будемо стрибати,
    пізнаючи науку висоти 
    у верхівок дерев,
    і приручимо той дикий
    понеділок та будемо ще
    гратися з ним...
  • In memoriam

    In memoriam

    Як стрімко і потужно
    поїзд нісся вниз,
    і як текла любов із
    усіх наших ран
    розірваних м'язів,
    які щосили тримали
    стопкран, та, зрештою,
    відірвалися, і ми, зрештою,
    залишилися на вокзалі
    ще однієї персональної
    драми, покритому
    напівпрозорим саваном,
    крізь який на нас позирало
    жахливими очами горе,
    солоне персональне море,
    час від часу, коли дощить,
    я тебе зустрічаю в снах,
    я сторінку цю не можу
    перегорнути ніяк,
    ми так багато не змогли,
    що все досягнуте діамантом
    з відрізного круга впало
    на долоні, і я так хочу, аби
    воно стало зерням якогось
    гарного дерева, і можна
    буде заперечити край,
    і можна буде знову вірити
    в майбуття, але поки що
    задираю повище комір
    від вию вітру в тріщинах
    мнемонічних колон – цей
    храм з'їжджає поволі в
    солоний холод, і торкається
    перстами пурпуровими
    Сонце скронь...

    Обкладинка: Unsplash