Мить безцільності – сума слів, немов
ідеальний математичний вираз,
дорівнює – 0, за.до.волення, коли
стріла долетіла до, і вже в,
і крутить нетривалий вир щонай-
безпосереднішого існування, мир –
сума всіх воєн – тане кавою на язику,
квітка – сума всіх фотосинтезів –
снить під солодкий бджолиний гуд,
омега увінчує твою одиницю, у висліді –
музика, тендітний танок тиші та звуку
від суперструни до арфи в грудях –
постукує та вібрує...
Обкладинка: я + MJ
Навіть найпростіший предмет
розгортається квіткою формул,
короною чудовою чисел і літер
в очах спостерігача [е ма хо!],
переплітається з усім на світі
паростю любові та відторгнення,
так формується матриця
із фракталів, схвильоване море,
і навіть рекурсія сприймається
джерелом блаженного здивування [е ма хо!]
для того, хто став понад,
для того, хто досяг могутності
й сконструював золоте коло оптики [е ма хо!],
сфокусував у ньому промені ключем
на той бік початкового зору, побачив [е ма хо!],
як перетворюються атоми, граються
кванти, геніальний механізм простого
робить, позбавлений призначення й значення [е ма хо!],
порожній в осерді волі...
Обкладинка: я + MJ
Шахта гути бога
крізь хребет пірнає
в тінь, відкинуту
польотом світла
через простір,
стривожений трим
матерії, збудженої
з вічних снів,
звук первинний
крізь флейту могутню
небачений влаштовує
цирк божевільних
конторцій, дивись - які,
й між ними - ми,
згрібаємо борошно
й місимо насущний
хліб, загущене тепло
благословення зірки
у літерах на скоринці,
впаде в живіт,
у голову луна злетить,
загасне повільно,
зависне тиша дивовижна
вбрана у відблиски
поміж вій...
Обкладинка: я + MJ
Ерозія проявляє процеси у надрах, буря піщана обточує фарбу, корозія мучить суглоби зі сталі, стогне споруда мосту через вічність у недосконалість становлення, трасовані польоти намірів пишуть ікони любові й лишають рани навиліт у спокої шун'яти, вириваючи з безглуздості значення, значення, позбавлене еталону, окрім терезів твого серця з попелом зірковим на протилежній чашці, в холодному космосі катастрофи сверлюють ДНК мереживами кадрів коротких існувань, які падають... падають... падають кістками доміно у напрямку - куди?.. не знаю... не знаю... не знаю... сподіваюся, до раю, бо люблю...
Обкладинка: я + MJ
Ось вона – чорна скляна стіна, думка перетворюється на змію – звивається... ...лоскоче нерви роздвоєним язиком, там, де прообрази нуртуються, й потаємні звучать імена... ...карбонові кільця крутить Сатурн, як згори – так унизу, вібрує музика між секунд, і фібри гудуть... ...гнозис сягає туди, де квант, й безсило висить рука, невідомість то більша, що більше знань, безкінечна скляна стіна... ...змія крізь поверхню торує хід, запліднюючи пітьму...
Обкладинка: я + MJ
Запліднений хаосом,
перлиною вагітний живіт
конторціоністки святої,
світло з неї на собі відчує
темний світ, тож муситиме
відростити око, принципово
нові проступають з нічев'я
форми, колобродять шляхами
любитви, аж поки не родять
квіти у центрі кола, куди ніколи
не проникне слово, тільки
пагони нейронів тріпотітимуть...
Обкладинка: я + MJ
Спочатку було світло.
Світло було порожнє.
Спочатку була пітьма.
Вона була теж пуста.
Коли вони закрутилися,
все – сталося, і все –
відображення двох
порожнеч одна в одній,
тож кожна людина –
так само вегетативна,
як вектор, що тягнеться
вздовж чистого аркушу,
поки перо не стикається
з ворсом паперу, і його
ідеальна пряма не збивається
з рівноваги, присутність
води пізнається, коли
лицем Місяця раптом
розходяться брижі в
момент хвилювання,
і ось той момент, що
замішує каву, той момент,
що торкається неба
допитливим пальцем,
коли рука являє білизну
між рядків, є найближче
до того, що може
назватися "бог"...
Обкладинка: freepik
На мертвих зростає трава,
квітками дикими пурхає радість –
іллегітимна на тлі стіни плачу,
проте тілу Христа в обіймах
м'якої зеленої ковдри краще,
ніж на цвяхах, бо кожний клаптик –
це атомний видих того, хто відбув
темпоральним болідом у простір,
відгув ім'я своє з краю губ у
майбутнє, де буде присутній
відлунням відпущений дух
й сміятиметься на віях зеленим
кольором...
Обкладника: Bradley Brister
Якщо бог є любов, то кожен, хто любить – бог, я бачив, як люблять боги, я бачив, як вони помирають, я знаю, як над полиновим полем тягне дим усесвітнього горя, коли довга колона героїв їх несе на могутніх плечах, вслід за ними зростають квіти, вслід за ними сміються квіти, вслід за ними нові любові славлять цикл життя богів, я хотів би, аби без болю, так хотів би, аби без болю танцювати могли б ми, та ні... пошматовані червоні мішечки вздовж залізного траку історії – вишиванка короткої миті твоєї щасливої усмішки, бог – є той, хто в тріумфі змордованім до неба простягує повні долоні їх – у благословенні та виправданні, наскільки мало сенсу в тому не було б...
Обкладинка: Unsplash
Життя торує шлях крізь плоть собі безжально, любов здійснюється через крик, ця стихія страшна заворожує очами ураганів, і ми вклоняємося їй у коїтуса храмі, в хоралі оракулів, на вівтарях бажання, що нуртуються у пітьмі, а тоді здіймаються вогнями, продовжуючи світло Зірки-Праматері, божественне проміння звивається у зморшках на твоєму чолі, коли ти кінчаєш і крізь нас розкручується Кундаліні, та коли ти тужишся, життєдайна, випускаючи достиглий досконалий плід, і пурхають пелюстки їй услід, і сяє наша глосолалія над нею... (о, святий момент...) сліпі, ми станцювали мінним полем, і там, де ми ступали – квіти проростають... корогва нової весни...
Чорнозем душі
такий плодовитий,
що навіть слова шахраїв
можуть виростити
дерево життя,
тому в вирі часів
у зляганні добра і зла
нема переможців
або переможених,
ото б тільки варто
зробити процес
менш болісним...
Обкладинка: Unsplash
Солоний край
межі життя і смерти,
оперізаний шумовинням,
запаморочливо гострий,
немов пробудження, яке
продовжує сюжет сну, вершина,
де нічого не сталося, і ніц
не стало зрозуміло, але
ієрогліфи зазміїлися,
стали корчами тіла, осідланого
так довго виборюваною благодаттю,
розкривається єдність білого світла
й проливається дощем незвіданої
мови, порожнини заповнює
твого мистецтва кава, така гірка...
така гірка...
Обкладинка: Unsplash