Протозіркова пилогазова туманність
концентрує масу речовини, аж поки
енергія не переважить і не розчахне
корону, проливаючись без жалю
у безодню довкола, і
під крилами світила нового
пригріються барвисті кульки,
космічне серце над хаосом
і ймовірністю безформності
зведе дім…
Ілюстрації: фото героїв + MJ + Photoshop
Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.
Безодня в зіницях людини на вістрі патрона, готового підкоритися злобі потвори, – безодня у погляді того, кому уклонилися гори поважно, провели церемонію коронування в герої, гуркіт смерті вірвався у браму, і довго стелилася хмара храмом, кавалькада ворожої хоті, розчепірила гострі кігті до осяйного його́ трону, доторкнулася, та закрилася мить, мов долоні, на очах його́ молитовно, і стріла крізь вологий та сірий саван розчинилася у блакиті...
