До болю банально зловити поетичний настрій у Львові, але він таки зловився. Місто наповнило голову свіжими образами, повернуло потік свідомості в нове русло, оздобило неочікуваним колоритом. З того шумовиння вийшла “Львівська соната”, віршований подорожній щоденник, нотатки з розмови з містом. У цьому дописі я зібрав усі шість частин воєдино для зручності сприйняття.
І.
Довкола Бандери ганяють діти,
в повітрі ладан і коняччин послід,
у серці відроджується надія,
і ятрить серце, і душать сльози,
було би просто, та надто складно
із перемогою в'ється зрада,
іти далеко, йти ще довго, бозна-
куди заведе дорога, на очі хіба
натягнеш пов'язку, в руку – костур,
потроху в мряку підеш до Сонця:
"Дивися, Тату, квіток так много,
квіток – багато! Я хочу горку!
Давай гарати!" – найвища правда,
достойна храму, бери і тішся,
бери задарма, для неї сили, для
неї в'язи, вона вгамує, вона
розрадить, вона розставить
нас по полицях, дивись і вчися,
дивись і вчися! – аби не марно...
ІІ. ПЕРСЕФОНА
Важкою ходою
з двобою виходить
Весна, на руках Її
стигмами сніг б'є
у шиби, та вперто
з обличчя до неба
здіймається квіт,
зосереджується
на диханні, рахує
предмети, шепоче
у гіллі прадавні
молитвИ, soli Ver honor
et gloria, пурхають
рядки, у калюжах
стопам Її босим
усміхаються брижі,
у храмі чекають
вогні, розливаються
пахощі – залишилося
тільки ввійти, і простягнеться
у безкінечність Її
стомлене тіло дугою
до Літа, і нині й присно,
на віки-вічні, так і амінь...
ІІІ. ВЕЧІРНЯ
Чорним диханням час
огортає споруди у саван,
перетворює вулиці на
темну процесію вдів
зі свічками пригадування
незабутнього, таємницями
на кінчиках пальців, ключів
на губах, історіями
в сховищах очниць, вони
пам'ятають пристрасті,
що штовхали вночі на мечі
й на любов, пам'ятають
порушення статусу кво
пророками й шарлатанами,
товари услід за грошами,
обличчя в потоці марнот,
різномасті марення,
гомін мов і нот, і дзвони...
дзвони... дзвони над дахами,
зходження тіла христова
у рот прочанина, осяянного
світлом з висот під куполом,
де літають архиянголи, замиловані
лицем Яхве, що зорю ранкову,
світлоносні, з емпіреїв униз подають...
IV. ШОКОЛАД
Плоть Петра відгонить діабетом,
стікає патокою вздовж хреста
перевернутого, збирається у
великодні кекси до греко-
католицької меси, і кожен
матиме причастя, кожен
доторкнеться таїнства
кишкового бароко нави,
живописного брюха бога,
що витягнувся, розіп'ятий,
під сонцем скупим квітневим,
з гіркотою в склепінні рота
від любові нерозділеної, від
невиправданих очікувань,
від непорозуміння згорнутої
книги – розлетілися птахи і літери,
і пір'я оберталося униз, через
проміння на портреті сина,
в долоні складені Денниці,
який поміж тіней прочан,
в молитві схилених, стоїть...
V. LACRIMOSA
Вага добровільно
взятої справи стискає
хребет вражаючим
тоннажем усіх зібраних
купи частин металевих
каркасу ранкового
світла, від падіння
тримає лиш скрип
відпрацьованих строп,
не існує жодної, навіть
найменшої, недовіри до
вашої сили, одне надзусилля
здійснити вас тільки прошу –
звільніть накопичене
море з повік, не тримайте
грози у судинах нервових
тканин, хай хмари здійснять
свою функцію – виллють
воду й щоками краплини
вишиють відмітки
подоланих викликів,
нехай дощ збереже імена,
після бою погляд відмиється
для врочистого відкриття
побудованого дому Сонцю,
що закляклі м'язи прогріє,
й тіло, навчене битися,
навчиться також – танцювати...
VI. ПІСЛЯСЛІВ’Я
Скрегоче кігтями
у двері понеділок,
я щелепи стискаю
мимохіть, карбую
цвяхом на склепінні
мить: 9 квітня, 23й рік,
Великдень, Львів,
the future is not set,
there is no fate but
what we make (c) [si],
Весна увійшла у Храм,
хочу вірити в обіцянки
собі, хочу вірити у
високий замок з пилу
в моїм кулаці, що згріб
на дитячому майданчику
(ґрунт, гумова крихта
й кремнію диоксид)
з останнім снігом
навесні, залишаючи
землі слід, у якому ми
будемо стрибати,
пізнаючи науку висоти
у верхівок дерев,
і приручимо той дикий
понеділок та будемо ще
гратися з ним...
