Вітри такі віють – зрештою рівнина змиє гори хвилями прострільних пагорбів степів, бо вітри вічні, а каміння – ні, вогні всередині нисходять у вугілля, вугілля починає еру темноти в очах, почервонілих від нерівних сколів сновидінь, упертих у пустелю буро-сіру, де різанина стає хірургією, холодним синім скальпелем стає гарячий ніж, червоний крик нисходить в чорні діри розітнутої магістральної труби, а далі – у могили, у палаци круків, мух і хробаків, а глибше – до знеболених тканин, а глибше – до рецепторів живих, і розтинає тишу громовиця, сміється грім офірі з-під броні серцебиттям інертним впертої стріли, якої сту́пені згоріли, та траєкторія та імпульс – збереглись, вона простує божевіллям, порушує мутованим птахам криві, суховій забирає рідини, поволі зібгається шкіра, миршавіють органи, крізь баняки сусальні проступає деменція й ко́люче-ссучі хоботки, все менше залишається колишніх крутогорів на зламі земних плит, натомість пил зневоднених чудовиськ карбоновим покровом готує новий квіт...
