Позначка: мир

  • Κατάβασις

    Κατάβασις

    Звірі, що гуляють у віддалених 
    джунглях лімбічних, мають власне,
    інфрачервоне, сяйво: у чорних німбах,
    у шоці дотику до заборонених воріт,
    у шелестінні вологому руху забороненими
    коридорами, в рідинному обміні,
    супроводжуваному радістю або болем,
    як спливають у потоці ду́ші – ковтком
    чи виверженням, до світла чи геть від нього,
    як народжується добро з первинного злого,
    як інстинкти трансформуються в любов,
    як вогонь, електромагнітне поле й парадигми
    походять із тертя поверхонь – одна. об. одну,
    як нарощена маса прагне до порушення закону
    й спалахує в реакторі втамованою пожежею
    без опіку речовини живої, тож коли в захопленні
    сліпому слухають янголи Аполлона рівномірне
    гудіння сотень тисяч турбін у машзалах просторих,
    в судинах регочуть менади стабілізованої експансії
    хаосу теренами святої Пустоти...

    Обкладинка: я + MJ

  • Химери погоди

    Химери погоди

    Ці речі писалися під час потопу, організованого росіянами в Херсонській області. Публікувати їх тоді здавалося недоречним, як недоречним здавався і настрій – такий літній на фоні катастрофи. Воєнна шизофренія як вона є…

    І.
    Червень - афтепаті травня,
    буяння пахощів пірнає
    у сопіння сонне лип,
    трава зітхає, засмагаючи,
    години тягнуться сувоєм
    партитури літургії тихої,
    крокує навою в зеленій
    сукні Літо млосно,
    стигне плід...

    ІІ.
    Як наче Літо
    закохалось в Осінь,
    занадто рано
    свіжістю повіяло,
    ще досі липи
    ноту скрипкову
    тягнуть крізь мить,
    черешні досі
    не дозріли, ми
    не встигли ще
    купити вражень
    за надії, не
    надивились
    на блакить, а
    вже зірки накрила
    ковдра сіра,
    судомить
    позіханнями хрящі,
    волога вовна
    душу заніміла,
    і все всередині
    зимово спить...
  • Львівська соната

    Львівська соната

    Довкола Бандери ганяють діти,
    в повітрі ладан і коняччин послід,
    у серці відроджується надія,
    і ятрить серце, і душать сльози,
    було би просто, та надто складно
    із перемогою в'ється зрада,
    іти далеко, йти ще довго, бозна-
    куди заведе дорога, на очі хіба
    натягнеш пов'язку, в руку – костур,
    потроху в мряку підеш до Сонця:
    "Дивися, Тату, квіток так много,
    квіток – багато! Я хочу горку!
    Давай гарати!" – найвища правда,
    достойна храму, бери і тішся,
    бери задарма, для неї сили, для
    неї в'язи, вона вгамує, вона
    розрадить, вона розставить
    нас по полицях, дивись і вчися,
    дивись і вчися! – аби не марно...