Джон Карпентер у своєму “The Thing” створив універсального монстра. Його важко – якщо взагалі можливо – перевершити. Небачена на той час мутація форм задала стандарт якості для космічного жаху на роки вперед, хоча фільм і виїхав лише згодом, на культовості, не зібравши касу в прокаті на момент виходу.
Однак оці безформність, позаформність, гранична близькість до абстракції – вичерпали варіанти монструозності. Всі традиційні чудовиська мали якусь подобу, часто сполучаючи в собі частини відомих людині істот. Істота Карпентера натомість може бути всім, вона поселяється в тілах інших і використовує їх тіла як будівельний матеріал для власних потреб. Воно не обмежується жодним глуздом, продиктованим земними стандартами, воно не має обмежень у викривленні.
Швидкісні метаморфози не дають психіці обпертися хоча б на якісь питомі риси. Питома риса тут – відсутність рис. Чого воно хоче – дізнатися неможливо, це життя занадто відмінне й чуже, аби сподіватися перекинути до нього хоч якісь містки порозуміння. Вмістилищем жаху стає сама біомаса – надгнучка у здібності до творення чудовиськ, аби лиш була задана початкова агресія.
Хоча всім відомий вигляд легендарного ксеноморфа з “Alien”, у творчості його батька – Ганса Рудольфа Ґіґера – елемент позаформності виражений значно яскравіше. Густо замішана на сексуальності, виразність Ґіґера повна перетікання тіл одне в одне, тіл у механізми й назад. Механіка має біонічні риси, а тіло набуває ознак механізму. Якщо косміт у Карпентера втілює суцільний жах з-за грані людського, то косміти Ґіґера заворожують і навіть ваблять до себе, втілюючи первинний ерос, таку собі серпентарну хтонь, страхітливу у своїй непоборності та імморальності.
Коли в ДОВЖЕНКО-ЦЕНТРі була виставка робіт легендарного митця, бачив цього ксеноморфа наживо – він справляє дивовижне враження, та й загалом, його картини поміщують свідомість в особливий вимір на межі з несвідомим.
Джерело фото: Вікіпедія
Досконалий цикл життя ксеноморфа має коріння в глибшому творчому вимірі Г.Р. Ґіґера, він виходить за межі суто утилітарної розробки персонажа для кінематографа
Хоча, звісно, для Ґіґера не було поняття “утилітарний”, він вкладав у творення цих химер усього себе
Гадаю, компетентні юнгіанці швидко розкладуть ці приклади космічного жаху на символічні системи, адже ефективність залучення до наративу багато в чому спирається на міфи та архетипи людського. Що приваблює до космічного жаху особисто мене – це вихід на грань свого осягнення, великий кордон внутрішньої ойкумени, звідки розчахується вид на абстрактні, позбавлені мовних координат, простори, страшні в своїй дикості й осоружності.
В цій точці є можливість трошки ширше побачити себе і світ довкола. Це схоже на вживлення снів до реальності, яка стає джерелом корисних інсайтів щодо власної природи людини та її місця між речима. Страх і жахання супроводжують у цій подорожі, адже маємо справу з чимось дійсно невідомим, чиї наміри та поведінка ще тільки потребують осмислення та адаптації. І вони не завжди є доброзичливими…