Доми металу сповніть металом,
нехай спортивна пісня дзеленчить
і гупає здолання гравітації, коли
сталевий м'яз викривлює довкола
себе час, нехай триває свято в
олімпійських селищах, нехай розпише
простір карколомний рух, коли
майданчик – полотно священній
геометрії, коли танцює в тілі
математика за руку з духом,
і над трибунами шумить єктенія
тріумфу: Citius! Altius! Fortius!
Citius! Altius! Fortius!
Обкладинка: я + MJ
Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.
Безодня в зіницях людини на вістрі патрона, готового підкоритися злобі потвори, – безодня у погляді того, кому уклонилися гори поважно, провели церемонію коронування в герої, гуркіт смерті вірвався у браму, і довго стелилася хмара храмом, кавалькада ворожої хоті, розчепірила гострі кігті до осяйного його́ трону, доторкнулася, та закрилася мить, мов долоні, на очах його́ молитовно, і стріла крізь вологий та сірий саван розчинилася у блакиті...