Позначка: пам’ять

  • Порожні дзвони

    Порожні дзвони

    Ані пам'ятки... хіба
    що труби димові,
    пощерблені вітрами
    та снарядами, ще досі
    тягнуть шиї у блакить,
    мовчать, утомлені
    нестерпною присудою
    доби, і дивляться на
    танець ЛЕП граційних
    поза вигини величних
    спин тутешньої землі,
    яка пірнає в море, ми
    були тут, але вже нема
    нас тут, і символи не
    витримали перевірки
    часом, між страхАми і
    бажаннями котає ртуть
    душі, бо вже давно не
    має напряму, і на руках
    важніє зліпок дереліктів,
    мозаїка цеглин для
    будівництва свОго з
    простору, де досі не
    вдавалося своє, де
    все розібрано чи вкрадене
    задовго до, тому тобі –
    завод, який завжди
    з тобою, тобі зерно
    в чорноземі за межами
    свідомого, в цистерні голови,
    в цехах і потаємних коридорах
    тепло в тілах машин, з яких
    здіймається постава твого бога,
    й ви разом блукаєте, зчудовані,
    між формами рухомими
    у горлі дзвону пустоти...

    Обкладинка: я + MJ

  • 37

    37

    Згори гостро гола
    блакить агресивно
    цілує у мозок, аж
    стогнуть судини
    від того, як спогад
    потужно зринає
    з нейронної глибини:
    вісь із 37 весен
    лоскоче й солодко
    спазмує мить,
    туго стягнутий докупи
    ганглій мерехтить
    віночком із квітнів,
    у волоссі трави
    щось неймовірне
    розправляє плечі
    над усім, що горить...

    Обкладинка: я + MJ

  • Legacy

    Legacy

    Прокинувся серед ночі –
второпав, що щастя
в палітрі завжди має
чорний колір, щемкий
відтінок уздовж рожевої
шкіри скоринки садна,
що поволі загоюється,
автограф самсари, чий
принцип "сама" підіймає
над хмари у кедах картатих,
не значить, що мрія важка,
відповідний двигун значить
спроектувати, його рівний гул
сповиватиме мантри в шумах
турбулентності з рота у чорній
помаді, з ознакою птах
розтинає крилом жах
життєвої правди, і крапає
кава у філіжанку й зігріває
дух ароматом...
  • Львівська соната ІІІ. Вечірня

    Львівська соната ІІІ. Вечірня

    Чорним диханням час
    огортає споруди у саван,
    перетворює вулиці на
    темну процесію вдів
    зі свічками пригадування
    незабутнього, таємницями
    на кінчиках пальців, ключів
    на губах, історіями
    в сховищах очниць, вони
    пам'ятають пристрасті,
    що штовхали вночі на мечі
    й на любов, пам'ятають
    порушення статусу кво
    пророками й шарлатанами,
    товари услід за грошами,
    обличчя в потоці марнот,
    різномасті марення,
    гомін мов і нот, і дзвони... 
    дзвони... дзвони над дахами, 
    зходження тіла христова
    у рот прочанина, осяянного
    світлом з висот під куполом,
    де літають архиянголи, замиловані
    лицем Яхве, що зорю ранкову,
    світлоносні, з емпіреїв униз подають...
  • Траверсія

    Траверсія

    Я хочу навчитися
    кричати про своє
    життя, знати б –
    кому, бо за урвищем
    краю душі ані бога,
    ні публіки, море саме,
    лише море, а морю
    що моя амор, що моя
    морі – все єдино, шум
    одвічний, атомна стихія,
    по собі сама воднем
    космічним віє, та
    мимохіть надіюся, хоч би
    дотично, існує переправа,
    і Харон мій лемент сприйме,
    плече долонею шорсткою
    стисне ніжно:
    "Ну, дитино, ну, я знаю,
    знаю, вірю, але послухай,
    вічність дбає про нас всіх
    у безкінечному зусиллі,
    тож, як не на Землі, так на
    Кеплері 438b колись
    чудова буде мить...
    а може, й дві..." і ми
    спимо вже у човні, надхненні
    та поранені, шляхом до 
    наднової зірки й чорної діри,
    певні у сні, з якого новий світ
    постане – встигли
    головне – тому і тим, кого і що
    любили, цей факт засвідчити,
    а отже спалах наш осяє шлях
    новій весні, зігріє пагони нові
    в сузір'ї мрії... а отже недарма
    кричав... і недарма боліло...

    Обкладинка: NASA

  • In memoriam

    In memoriam

    Як стрімко і потужно
    поїзд нісся вниз,
    і як текла любов із
    усіх наших ран
    розірваних м'язів,
    які щосили тримали
    стопкран, та, зрештою,
    відірвалися, і ми, зрештою,
    залишилися на вокзалі
    ще однієї персональної
    драми, покритому
    напівпрозорим саваном,
    крізь який на нас позирало
    жахливими очами горе,
    солоне персональне море,
    час від часу, коли дощить,
    я тебе зустрічаю в снах,
    я сторінку цю не можу
    перегорнути ніяк,
    ми так багато не змогли,
    що все досягнуте діамантом
    з відрізного круга впало
    на долоні, і я так хочу, аби
    воно стало зерням якогось
    гарного дерева, і можна
    буде заперечити край,
    і можна буде знову вірити
    в майбуття, але поки що
    задираю повище комір
    від вию вітру в тріщинах
    мнемонічних колон – цей
    храм з'їжджає поволі в
    солоний холод, і торкається
    перстами пурпуровими
    Сонце скронь...

    Обкладинка: Unsplash

  • […]

    […]

    Рівно з землею,
    за межами болю,
    я так сподіваюся –
    буде спокійний
    сон, як єство твоє
    проростає в корінні,
    щоб із хмарами
    розмовляти знову
    згодом, і як би не сіяли
    поле злом,
    а зійде рядно
    кольорове згодом
    знову...

    ...і навіть коли
    вже забудуть
    про все і про нас,
    снами будемо
    в хвилях зіркового
    наміру, й кожний
    кришталик солі,
    що колись упав з ока,
    і кожна любов на весняних
    гілках буде нами
    знову... згодом...