Стверджувати присутність, мотивовану самоцінністю, руйнацію й будівництво простягати протуберанцями, лаштувати риштування полотна опозицій, згущувати фарби в пошуку оптимального відтінку нейтральності в агресивності, коли можна було б кохатися, коли можна було б любитися з повними сяйва очницями перед порожнім обличчям вічності...
Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.
Безодня в зіницях
людини на вістрі патрона,
готового підкоритися
злобі потвори, – безодня
у погляді того, кому
уклонилися гори поважно,
провели церемонію
коронування в герої,
гуркіт смерті вірвався
у браму, і довго стелилася
хмара храмом, кавалькада ворожої
хоті, розчепірила гострі кігті
до осяйного його́ трону,
доторкнулася, та закрилася
мить, мов долоні, на очах його́
молитовно, і стріла крізь
вологий та сірий саван
розчинилася у блакиті...
Кожна людина – остання, плаче на захід Сонця, не хоче заплющити очі й лишитися у пітьмі, не хоче зірватись листочком і спізнитися на майбутнє, не хоче здаватися відсутності, через відчай душа розпрямляє коліна, здіймає тягар і стискає стилос – аби переписати смерть за власним каноном: гравітація тримає докупи еони, частки роєм услід за Землею танцюють на променях, отже місце, де жила любов, не зникне марно, хоч би й зламалася згодом хата, рослини тримають пилок у росі, твій голос лишається в суєті комашні, твій слід – турбуленція за польотом синички, це твій світ, друже, твій світ – поза межами тиші, треба тільки наважитись увійти туди – осідлавши вий чорних вітрів на рівнині гіркій між тобою і всім...