Перша частина була опублікована на нині знищеному сайті-попереднику Amor Fati, Kulturkampf’і. Можливо, колись дістану той запис з архівів і опублікую заново.
Війна стала колосальним ударом по психіці. Знадобилися всі можливі джерела емоційної та фізіологічної підтримки, аби пережити перші дні, які розтягнулися в тижні, аж поки не стали місяцями.
Одним з важливих джерел підтримки завжди була музика, зокрема – важка музика. Її значення збільшилося ще під час першого депресивного епізоду, восени минулого року. Психіка в буквальному сенсі слова черпала сили з розривних акордів дисторшованого звуку. Метал звідтоді став чимось на кшталт емоційного атомного реактору.
Відчуття життя з початком війни стало надзвичайно важким і трясовинним. Кожна прожита хвилина скидалася на долання густого багна, нейрони буквально грузли в часі, отже потребували потужного рушія, аби перекотиполювати далі.
Рушієм стали кілька важковагових артистів.
FRACTALIZE – Immersion (2020) + більш ранні EP. Хлопець з Кишинау творить надважкий джент. Теми сконструйовані з металевого скреготу та глибинного басу (сьогодні я почув, як струни постукують об звукознімач на записі), опертих на колони ударних. Мелодії гіпнотичними вигинами течуть понад, утворюючи атмосферу храму прадавніх богів, духів космічної пітьми, існування по той бік видимого спектра світла. Обкладинка, витримана в стилі ґіґерівської естетики, цілковито відповідає вмісту.
Joshua Travis – No Rest EP (2022). Хльосткий і безжалісний ф’южн жанрів, де чутно і ню-метал, і дезкор, і навіть трошки японського віжуал-кей, де кожний консонанс відчувається відвойованим. Ядерні риффи створюють потужне емоційне полотно. Ти ніби на внутрішньому рингу приймаєш бій за своє процвітання, мусиш відчути біль, втому і важкість, аби зрештою у якості перемоги добитися самоперевершення. Особливо зачепив гострий контраст між ефірними мелодіями та рвучкими рифами на передньому плані у пісні Parallel. Ніби давно вже подібне практикується у важких жанрах, а проте у виконанні Джошуа цей прийом відчувається свіжим і наповненим сенсом – витончені квіти народжуються з грубої підземної пітьми, вони не існують самі по собі та завжди є результатом зусиль.
Primitive Man – Immersion (2020). Ще одне «Занурення». Primitive Man продовжують справу Esoteric, творячи дуже повільну, дуже важку і дуже дисонансну музику, яка водить слухача похмурим лабіринтом темного боку існування, періодично вибухаючи швидкісним психозом. Колектив презентує надзвичайно жорстку форму із цілком серйозним умістом, що наближає їх до звання «авангарду», дарма що поняття це означає передування чомусь, а от подібний звук насправді завершує шлях музичної виразності, далі нього тільки шум, у якому нойзери теж знаходять мистецтво, але щодо музичності цього мистецтва вже точаться філософські дискусії.
Цю екстремальну трійцю об’єднують жирні, висококалорійні риффи, саме те для виснаженої душі. Тебе ніби переводять у стан літосферної плити, коли ти рухаєшся дуже повільно, але дуже потужно. Відключається нажахане фантазування, блокуються больові рецептори, ти весь зосереджуєшся на рухах – спочатку діафрагми, а потім усіх інших м’язів, докладаючи зусиль у чітко визначеному напрямку і чітко обмеженому обсязі. Це такий собі режим енергозбереження, який робить тебе трошки зомбі, натомість даючи змогу не з’їхати з глузду.
За два тижні після початку війни, завдяки друзям, з’явилася змога купити ліки проти генералізованого тривожного розладу, і в життя поволі почали повертатися барви. До цього моменту єдиним лікувальним засобом було оце металеве дубасіння, бубоніння та скреготання. І воно впоралося та продовжує поратися із своїм завданням – полегшення життя обтяженим різними проблемами індивідуумам. Мистецтво в дії, і все таке…