Грім засвідчує злам простору,
конусом час ятрить пергамент,
забиває твою ДНК у камінь,
кам'яні могили – німі скрижалі –
тепер оживають, кричать, кричать...
вишивають на тілі пострілом, пострілом,
очі твої роблять смертоносними,
я так сподіваюся, так сподіваюся,
що громовиць у твоїх руках на всіх
вистачить – нас і їх, проти й за,
і хоч би лабіринт натякає на те,
що виходу звідси нема і не буде,
надія сама сумна все-таки нудить,
і над безсиллям триває твій біг,
у стінах знаходиться лаз, поза
межами віри, на звичці одній і на
гормонах наднирковиць, на жіночій
логіці, на інтуїції, на чарах чи ще на
якій нісенітниці, (one shot – one kill,
no luck, just skill...) тягне вперед
войовниця потяг, повний баласту,
повний любові, повний тендітного
м'яса з кров'ю, якій хочеться
циркулювати, а не проливатися,
повний прагнення цілуватися,
а не вмирати, бур'янів повний,
яким зростати б, а не валятися
й сохнути осторонь траків потворних,
на зболених твоїх долонях, на
хвацьки всміхнених устах твоїх
зашифровано те, заради чого
в серці те, заради чого все оце...
