Позначка: політика

  • Пустослів’я про поступ

    Пустослів’я про поступ

    Дисклеймер. Я вже програв у цій царині, мені не вистачило внутрішнього ресурсу на системну соціальну роботу, тому кажу не як претендент на статус лідера громадської думки, а як свідок і вболівальник поступу інших.

    Криза може бути як природньою, трансформаційною, так й епізодичним спазмом на шляху історії. Криза може дати глибокі системні зміни в суспільстві, а може залишитися витоком агресії, після якого трансформаційна активність відкочується на вихідні позиції.

    У суспільній конфронтації спрацюють лише маніфести вже існучої ініціативи, а не раптові вимоги магічних перетворень. Закляття і молитви не знімають кліщів і не лікують рак.

    Справжня міцність і система починаються там, де нецікаво, де рутина, бюрократія, де заради крихітного прогресу доводиться палити значно більше часу й нервів, ніж хотілося б.

    Слава героїв у розпаленому ними вогню, і найтриваліше живе вогонь у налагодженому двигуні.

    Хочу вірити, що всі наші поневіряння все-таки стають досвідом. Хочу вірити, що з болісної доби ми все-таки навчаємось, що прогрес починається з підвалу, з системної організаційної праці (робота волонтерських громад це наочно демонструє).

    Хотів би вірити, що досвід також стане щепленням проти патерналізму й віри в популізм. Але реальність досі показувала зворотнє. Еволюція дістається нам ціною страшних коливань, і жертвами в процесі так часто стають пагони справжніх змін.

    Системні та тривалі ініціативи є, але їхнє зростання та зміцнення йде значно повільніше, ніж спалахування партій та рухів. У системних та тривалих ініціатив також рідко виходить свою діяльність оздобити драйвом для привабливого паблісіті. Втім, суть поступу – саме в них.

    Висновок: реальні зміни – марафон, спринтерським темпом їх не досягнути.

  • Новорічне пустослів’я

    Новорічне пустослів’я

    Виникла думка, що сучасна війна – це “пенсія диктатора”. Тобі під сраку років, член в’ялий, захоплень у житті нема, падати під наступників не хочеться (чи ж марно ціле життя дерся на цю “висоту”?) Який вихід? – Правильно: почати війну! Створити загрози, підірвати стабільні домовленості, щоб система законсервувалася і не могла швидко змінюватися. Оскільки війна планується довго, то можна припустити, що для путіна це був “золотий парашут” аж від моменту приходу до влади.

    Так, можна було б “зварити” Україну повільно, помішуючи створене гауляйтерами болото. Так, можна було б нагромаджувати пухлину “тайожного союзу”, але все це було занадто спокійно та створювало простір для маневрів конкурентів. У такій теплиці важко нагадати, “хто тут папка”, можна й загриміти в немилість, сконати десь у санаторії на голодному пайку.

    Війна привабливіше, війна звужує кількість опцій, зменшує кількість відтінків сірого. Війна підрізає змогу домовлятися з іншими країнами та корпораціями, підриває обіг ресурсів. Ієрархія цементується, бо диктатор створює середовище, де найкраще маневрує саме він. Конкурентам залишається рухатися в його тіні.

    За час холодної війни світ навчився ізолювати бойові дії в локальних “театрах”. Вихід на “українську сцену”, звісно, збентежив усіх, але головні зусилля Заходу були спрямовані саме на ізолювання конфлікту. Сцена велика, але яка різниця, якщо бої відбуватимуться тільки там?

    Таким чином диктатор досягає своєї мети на внутрішньому фронті, а Захід консервує комерційно вигідний старий порядок. Бо справжньої, “повномасштабної” Третьої світової не хочуть. Чи зможе Україна поставити питання руба й вийти за межі цієї програми, добитися врахування своїх інтересів у створеній м’ясорубці? Біс його знає…

    Без вагомих політичних змін перспектива вимальовується не надто весела…

  • Хвороба зростання

    Хвороба зростання

    На мою скромну думку, соціалізм – це неминуча хвороба егалітарного суспільства, яке [ще] не має продуманої структури.

    Погіршує ситуацію постійний інертний відкат суспільства до централізму – як не військового, так економічного, коли олігархат посилено монополізує ринок, чим знищує його рушійну силу.

    Так чи інакше, бунт мас і охлократія небачених досі за кількістю людей суспільств, переживає своє перше за всю історію визрівання, тому інфантілізм/патерналізм/соціалізм – можна розцінювати як нормальну реакцію незрілого організму на доросле життя. Хочеться назад, в утробу, хочеться зобов’язати сильних світу цього (батьків) служити собі або ж просто розграбувати шафу з варенням.

    Проте, як досягнення бажаного для інфантила насправді шкодить йому, так і для суспільства воцаріння соціалізму досі оберталося черговим ошуканством та подальшою монополізацією влади найбільш агресивними верствами.

    Попутно відбувалися такі огидні явища, як голодомори, котрі вже ніяк не спишеш на “дитячу гру”. Попутно відбувалося виховання єдиного класу, можливого за соціалізму: рабів під підбором агресорів, де виграє лише найвищий агресор, бо єдиний лишається чистим від лайна, що стікає поверхами цієї гидкої піраміди у відповідній прогресії.

    Наразі цей процес спостерігається у Західній культурі. Егоцентричні монопольні тенденції створюють потужний реакційний рух пролетарів-інфантилів, які борються (як завжди) за світлі ідеали, проте ніц не тямлять, що сповідувані способи їх досягнення призводять до геть протилежних результатів.

    Олігархи, що прикидаються капіталістами, самі пилять під собою гілку, не інвестуючи достатньо у формування нормальної демократичної структури у власному середовищі. Охлос, у свою чергу, не розуміє (хочеться сподіватися, поки що) ролі свободи об’єднань і ринку у цій соціальній грі. Натомість обирає собі форму натовпу, де люди не чують одне одного, лише того, хто з мегафоном на броневичку.

    Зрештою, хочеться також сподіватися, що все це таки мине раніше, ніж спричинить руйнівні наслідки для Заходу. Тобто, сподівання на зародження демосу з малих вогнищ свідомості й зрілості поміж сліпих.

    Ілюстрації: я + MJ