І. Продертися до любові крізь повіки, замальовані хащами залізобетонними, дотягнутися цілеспрямованою стрілою до справжнього, бачити хованки променів у пушечку окрай щоки, і сорочку, що пестить полотна поля, і розслаблений обрис руки, солоне море над безоднею зіниць, куди від долонь тепло- провід віддасть накопичену стиглість моїх пекучих потягів, відбитих у твоєму погляді, поволі двоє стають одною долею в плетиві своїх коренів, долаючи кам'яний лабіринт від і до - волі, нульової відмітки стабільності конструкції через вічність на долю секунди світлової хоч би…
ІІ. Було димно – весна передчувала завтра, ми – котилися у пущу, щасливі, хоч би й закручені пружинами старання одного з най- важлиіших завдань на Землі – з рук кохання переданий квіт відпустити у плавання морями грізними ймовірностей, ти була сповнена сяйва й турботи, я тримав руки напоготові – нести нас чи бити обом нам дорогу, попереду хвоя вітала прихильно, запрошуючи до всенощної священного безсоння, танок дихання й болю – і "я з тобою", і я тримаю долоню й тоді, як ти не відчуваєш, така зайнята жіночою архітектурою, я у храмі твоєму колона, я сповитий довкола, і я той, хто стискає ножиці, коли вона співає на твоїх грудях, аби літала в най- світлішому майбутньому, у садку вишневому, або між зорями, де перші колонії будуть наповнені сподіваннями, для довгого походу найважливіш коронувати серце, до рук укласти зброю, здатність бути перекотиполем й пускати корені мати, знати, що завжди можна інакше, краще – можна, і навіть коли перед дзеркалом внутрішнім залишається пустка, у бліках апофенії ховаються знаки, і з попелу вийдуть пагони, якщо достатньо довго бути, ми народили тебе в димах, ми несли тебе поміж краплями, ми несли тебе під металевим градом, тепер несе тебе в часі Мама, і Тато махає з екрану та в листах, намагаючись дотягнутися та віддати свій найкращий шмат від торта в потаємних кімнатах його єства, і в щічку поцілувати... ...не знаю, що буде та як, мотаю нерви на сподівання, що цитаделя моя мала витримає випробування, і я буду ще з вами мандрувати по світах у захопленні творіння та пізнання...
ІІІ. Ми довго з тобою блукали у хащах, губили стежками шматочки душі, розставляючи міопічно поза фокусом маячки, все на краще, звикали на гору постійно надії свої волокти, і тоді, як лихо стихійне громами розбило шибки, я побачив на долю секунди напрям поміж крапельками в дощі, туди йти дуже лячно, але капілярами наші пальці встигли зростись, а значить ти будеш зі мною, як буду фундамент для хати складати вночі, ми там спатимемо в позачассі, коли сили вистачить розслабити кулаки, і не впасти під натиском сотень причин і наслідків, бо ми будемо на 6000 футів над ними трьома серцями стукотіти свій ритм...