Я живу із шістьма котами,
я не миюся майже
і не прибираю в хаті,
сил вистачає лише на них,
корма їм насипаю,
води наливаю,
чухаю за вухами,
і як спати лягаю,
то довкола і на мені
сплять вони, прайд
малий мій, три чорних
і три чорно-білих
хвостатих тварі
збираються в теплі
клубки, над нами
ракети та дрони
літають і вибухають,
і жити по-хорошому
нам варто в метро
чи в підвалі, але ми
обираємо безрозсудно
уперто на поверхні дихати,
в цьому немає ні претензії
на гідність, ані бравади,
просто констатація факту,
що ми такі є між усіма
останніми, хто виживає
в країні мрій під розстрільним
вогнем москалів, і ми також
глибоко вдячні титанам тим,
що небо наше на плечах тримають
ціною колосальних зусиль,
без бравади, наодинці з усім,
що витримує іспит на правду,
даючи змогу вибору – внизу
чи вгорі зустрічатися з долею,
і яка вона нас зустрічатиме:
чи біла смертно, а чи з чорними
грудьми землі в намисті
з квітів і розсипаних плодів
із саду, де сновигають
й никаються шість котів...
