Життя торує шлях
крізь плоть собі безжально,
любов здійснюється через
крик, ця стихія страшна
заворожує очами ураганів,
і ми вклоняємося їй
у коїтуса храмі, в хоралі
оракулів, на вівтарях
бажання, що нуртуються
у пітьмі, а тоді здіймаються
вогнями, продовжуючи світло
Зірки-Праматері, божественне
проміння звивається у зморшках
на твоєму чолі, коли ти кінчаєш і крізь
нас розкручується Кундаліні,
та коли ти тужишся, життєдайна,
випускаючи достиглий досконалий
плід, і пурхають пелюстки їй услід,
і сяє наша глосолалія над нею...
(о, святий момент...) сліпі, ми станцювали
мінним полем, і там, де ми ступали –
квіти проростають... корогва нової весни...
Photo by Jr Korpa on Unsplash
