Вітри такі віють –
зрештою рівнина
змиє гори хвилями
прострільних пагорбів
степів, бо вітри вічні, а
каміння – ні, вогні
всередині нисходять
у вугілля, вугілля починає
еру темноти в очах,
почервонілих від нерівних
сколів сновидінь, упертих
у пустелю буро-сіру, де
різанина стає хірургією,
холодним синім скальпелем
стає гарячий ніж, червоний
крик нисходить в чорні діри
розітнутої магістральної труби,
а далі – у могили, у палаци круків,
мух і хробаків, а глибше –
до знеболених тканин,
а глибше – до рецепторів живих,
і розтинає тишу громовиця,
сміється грім офірі з-під броні
серцебиттям інертним
впертої стріли, якої сту́пені
згоріли, та траєкторія та імпульс –
збереглись, вона простує божевіллям,
порушує мутованим птахам криві,
суховій забирає рідини,
поволі зібгається шкіра,
миршавіють органи,
крізь баняки сусальні
проступає деменція
й ко́люче-ссучі хоботки,
все менше залишається
колишніх крутогорів
на зламі земних плит,
натомість пил зневоднених
чудовиськ карбоновим
покровом готує новий квіт...
Позначка: боротьба
-
Нудьга//Ерозія
-
LUDUS POLITICUM//LUDUS BELLUM
Образ суворих бійців октагону щонайбільше пасує українським політичним провідникам. 🥊⚔️🛡️🇺🇦
Країна постійно навчається жити під час війни, сподіваюся, що колись навчиться жити під час миру…
-
Метаморф
Генетично поторочена
червоною чумою лялечка
виштовхує назовні
потворного мотиля,
чи вдасться колись
ужитися з травмою?
Історія ніби щораз
дає шанс переродитися,
але разом з тим усе
тяжча на колі гончарному
глина, глизява, розпливчаста,
скидається на блювотиння
з нутрощів Кроноса,
замучена кількістю спроб
породілля, вже дивиться
осоружно на живіт свій,
блюзнірськи плодючий,
авось народиться серед
усіх відчайдухів нарешті
той, хто відітне потворному
богу крашанки, й розімкне
страшний сон, і на вітрі
колихатимуться коси ДНК,
такі щасливі й вільні,
й подих тектиме з грудей
у крила махаонів... -
Львівська соната VI. Післяслів’я
Скрегоче кігтями
у двері понеділок,
я щелепи стискаю
мимохіть, карбую
цвяхом на склепінні
мить: 9 квітня, 23й рік,
Великдень, Львів,
the future is not set,
there is no fate but
what we make (c),
Весна увійшла у Храм,
хочу вірити в обіцянки
собі, хочу вірити у
високий замок з пилу
в моїм кулаці, що згріб
на дитячому майданчику
(ґрунт, гумова крихта
й кремнію диоксид)
з останнім снігом
навесні, залишаючи
землі слід, у якому ми
будемо стрибати,
пізнаючи науку висоти
у верхівок дерев,
і приручимо той дикий
понеділок та будемо ще
гратися з ним... -
Amor
Найжорстокіша із богів,
її армія шкіриться і гарчить,
тремтять затавровані губами її,
герої та негерої, ми, рано чи пізно,
впадемо всі, для квіту її ставши гноєм...
вона – тягар, коли тілу не
випростатися від ваги,
бо до нього підвішено
гирю світу, коли повзти
треба на колінах, звикати
до мозоль, до недосяжності
світла, що пестить очне дно
крізь червону завісу шкіри,
вона творить Сизіфів, і скільки
їх котиться долів, і скільки їх
треба, аби повернути колію
долі туди, де піраміди стиснутих
зубів сягають розкритих долонь,
наповнених теплотою...Обкладинка: Unsplash
