І.
Немає марної сльози,
немає марного страждання,
якщо все, що ти пізнав
за існування, можна задіяти
у темпоральному прагненні
до того, щоб кожна частка
у безначальній спіралі колись
пролетіла найближче до
досконалості...
ІІ.
Дотягнутися до вчора
крізь коріння тільки
заради того, аби
посидіти поруч,
разом подихати,
милуючись квітом
яблуні... цей плач
у куточку усміху –
сконденсований
час, де ти будеш
жити вічно...
Зображення: я + MJ
Не кожному випадає побачити
колапс сфери Дайсона довкола
зорі, що вмирає – з кайданів тіні
виривається яскравий позіх –
атлант розправляє плечі й побудовані
на них палаци ущент розносить,
порожні споруди заповнює полум'я,
руйнуються естакади, провалюються
поверхи, мільярди квадратних метрів
нашого минулого тонуть у білому морі,
з якого пили ми так жадібно й довго,
й не змогли його випити, два бога –
Гелій і Водень – сміючись, кавалькадою
пробігають повз усе створене, захоплюючи
з собою в майбутнє, з яким нам не по дорозі,
ми визираємо з наших ковчегів, евакуйовані,
врятовані від колосального просвітлення
відстанню космосу, цятки мікрогравітації,
що забрали в нейтрино час й намотали на
синапси, що тепер несуть на собі засмагу –
відбиток нестерпного блиску, гідного
поховання мегаструктури, виниклої з надр
генію й надрами зорі своєї поглинутої,
пускаємо солоні краплини пливти у невагомості,
зародки мрій нового покоління...
Обкладинка: я + MJ + PS
Згори гостро гола
блакить агресивно
цілує у мозок, аж
стогнуть судини
від того, як спогад
потужно зринає
з нейронної глибини:
вісь із 37 весен
лоскоче й солодко
спазмує мить,
туго стягнутий докупи
ганглій мерехтить
віночком із квітнів,
у волоссі трави
щось неймовірне
розправляє плечі
над усім, що горить...
Обкладинка: я + MJ
Я хочу навчитися
кричати про своє
життя, знати б –
кому, бо за урвищем
краю душі ані бога,
ні публіки, море саме,
лише море, а морю
що моя амор, що моя
морі – все єдино, шум
одвічний, атомна стихія,
по собі сама воднем
космічним віє, та
мимохіть надіюся, хоч би
дотично, існує переправа,
і Харон мій лемент сприйме,
плече долонею шорсткою
стисне ніжно:
"Ну, дитино, ну, я знаю,
знаю, вірю, але послухай,
вічність дбає про нас всіх
у безкінечному зусиллі,
тож, як не на Землі, так на
Кеплері 438b колись
чудова буде мить...
а може, й дві..." і ми
спимо вже у човні, надхненні
та поранені, шляхом до
наднової зірки й чорної діри,
певні у сні, з якого новий світ
постане – встигли
головне – тому і тим, кого і що
любили, цей факт засвідчити,
а отже спалах наш осяє шлях
новій весні, зігріє пагони нові
в сузір'ї мрії... а отже недарма
кричав... і недарма боліло...
Обкладинка: NASA
Скарби – діоксид кремнію, одвічна метафора часу, і боляче дуже стискати кулак, опираючись руху речей своїм ладом, боюся, моя коробка кістяна для най дорожчого все одно най краще сховище, бо в ній будинкам не страшні снаряди, в ній рецепти дитячої усмішки не горять, в ній записано кожний вітру акорд із усіх його літніх концертів для променів Сонця у супроводі хору листя, записано кожний вірш вигину степу і моря, обвінчаних тисячоліттями, ці перли пістряві сузір'ям освітлюють шлях – від і до, й не здається він більше таким скорботним, несу світу свій вік весь, коли простягаю розкриту долоню...
Photo by Jan Kopřiva on Unsplash