Дитятку, не вір ані рясі, ані краватці, також беретам і гучномовцям не вір, стеж за руками – в кишенях ножі ховають, і мед на губах їхніх вкрадено в бджіл, побачити на тарелі жадають засмажені крила твої, підсувають цукерки, намагаються обійняти, заносять за спиною мацаки – застосовуй знання від мами з татом, діставай спецзасіб, червону цятку виставляй між лагідних очей, надсилай повідомлення, нехай червона з башти виринає мжичка, мовлять просвітлення дзвони – кесарю кесарево, богові богове, кожній благосній потворі знайде́ться свій набій...
Дівчатка пілотують важкі бомбардувальники, несуть під серцями важкі авіаційні бомби та ракети, життя навчає танцювати танець Калі й жонглювати відтятими головами чортів, тож янголи вивільнюють ув'язнену в металі lux aeterna і палять горизонти пітьми, бо знають – сонце може не зійти, потрібно підсвітити шлях юрбі підсліпуватій, роїнню ґрунтів, що ховає квіткове насіння в очікуванні весни...
Дітлахи сідають на бульдозери та екскаватори, дітлахам не потрібен цей мотлох дорослих, згрібають на полігон могильника біологічно небезпечних речовин провини днів, заляпаних кров'ю та блювотинням старих кентюхів, які відмовляються помирати, пожирають світ через труби і шахти, тромбом сидять поперек горла новій крові, гігантські кліщі, залізними гусеницями й 42-хкубовими ковшами діти розтрощують скирти отруйного гною, оздоблені позолотою, витягують із храмів клубки хробаків- кровопивців, розпочинаючи тривалий процес дезактивації ґрунтів потороченого поспільства, щоб нарешті можна було щось проростити, збудувати подобу дому у цьому місці, такому чудовому, але так болісно тимчасовому, діти просто не мають часу на маячню зашкарублого звичаю, їм потрібне живе тепло вже зараз, не в світлому завтра, і батьки, які їх любили, навчили їх будувати й не мати поваги до хамів, не вірити в диво, нарощувати й домінувати, у світі, де всього так болісно мало, плекати наявність, примножувати наявність, робити якомога більш багато, а значить, захищатись від того, хто об'їдає й висмоктує кістковий мозок, значить, сідати на екскаватори та бульдозери і рівняти з землею башти культистів голоду, щоб цього разу точно "ніколи знову"...
На кожному нашому мертвому
заповіт: "Ми жили, а ви - ні!"
Недовго, можливо, а все ж:
"Ми жили, а ви - ні!" І скільки
б тонн горя не волокли, хто
залишився дихати, послання
незмінне: "Ми жили, а ви - ні!"
Скількома б ракетами не тамували
безсилу неситість криваві роти,
та не заллють пекучу свідомість,
що ми живі, а вони - не-живі...
Довкола Бандери ганяють діти, в повітрі ладан і коняччин послід, у серці відроджується надія, і ятрить серце, і душать сльози, було би просто, та надто складно із перемогою в'ється зрада, іти далеко, йти ще довго, бозна- куди заведе дорога, на очі хіба натягнеш пов'язку, в руку – костур, потроху в мряку підеш до Сонця: "Дивися, Тату, квіток так много, квіток – багато! Я хочу горку! Давай гарати!" – найвища правда, достойна храму, бери і тішся, бери задарма, для неї сили, для неї в'язи, вона вгамує, вона розрадить, вона розставить нас по полицях, дивись і вчися, дивись і вчися! – аби не марно...
Я хочу навчитися кричати про своє життя, знати б – кому, бо за урвищем краю душі ані бога, ні публіки, море саме, лише море, а морю що моя амор, що моя морі – все єдино, шум одвічний, атомна стихія, по собі сама воднем космічним віє, та мимохіть надіюся, хоч би дотично, існує переправа, і Харон мій лемент сприйме, плече долонею шорсткою стисне ніжно: "Ну, дитино, ну, я знаю, знаю, вірю, але послухай, вічність дбає про нас всіх у безкінечному зусиллі, тож, як не на Землі, так на Кеплері 438b колись чудова буде мить... а може, й дві..." і ми спимо вже у човні, надхненні та поранені, шляхом до наднової зірки й чорної діри, певні у сні, з якого новий світ постане – встигли головне – тому і тим, кого і що любили, цей факт засвідчити, а отже спалах наш осяє шлях новій весні, зігріє пагони нові в сузір'ї мрії... а отже недарма кричав... і недарма боліло...
Життя торує шлях
крізь плоть собі безжально,
любов здійснюється через
крик, ця стихія страшна
заворожує очами ураганів,
і ми вклоняємося їй
у коїтуса храмі, в хоралі
оракулів, на вівтарях
бажання, що нуртуються
у пітьмі, а тоді здіймаються
вогнями, продовжуючи світло
Зірки-Праматері, божественне
проміння звивається у зморшках
на твоєму чолі, коли ти кінчаєш і крізь
нас розкручується Кундаліні,
та коли ти тужишся, життєдайна,
випускаючи достиглий досконалий
плід, і пурхають пелюстки їй услід,
і сяє наша глосолалія над нею...
(о, святий момент...) сліпі, ми станцювали
мінним полем, і там, де ми ступали –
квіти проростають... корогва нової весни...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/08/photo_2_2023-08-12_16-43-22.jpg)
