Квітка маленька й велика рана,
обрав, дурненький, зростити
нерви на шкірі, мовляв, доторкнутися
Сонця, тримати жовтеньку, аби
завжди тріумфувала і ніколи
не боялась щезнути...
Обкладинка: я + MJ

Квітка маленька й велика рана,
обрав, дурненький, зростити
нерви на шкірі, мовляв, доторкнутися
Сонця, тримати жовтеньку, аби
завжди тріумфувала і ніколи
не боялась щезнути...
Обкладинка: я + MJ

Дитина пахне богом
і надією, маленьке дике
звіреня, волога вранішня
зоря в обіймах ночі,
що назавжди поруч
холодить потилицю,
і згодом проросте
в хребті, розкриється
бутоном пізнання, але
це буде потім, поки ж
можна просто бути
поруч з абсолютом,
із дурнуватим усміхом
окситоцинового раю,
сповиваючи перлину,
пригортаючи до тіла,
щоб усе тепло можливе
віддавати диву в дар...
Обкладинка: я + MJ
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/07/abstract-fire-desktop-wallpaper-blue-realistic-burning-flame-image.jpg)
Отці не повинні були б іти... ...так, я знаю, є ті, хто воїн, але досі на плечі тягарі клав мир, і безліч із чоловіків ставали будівничими, вчиняючи опір, безнадійні танцівники в колі остова вавилонської вежі, недобудованої... ...війна увірвалася у ранковий спокій, здійняла на ноги й примусила бути героями, або тими, хто тримає їх, у тіні, або тими, хто тримає тих, хто тримає їх, невидимими, або тими, хто зломлений, і віднесений вітрами жорстокими на узбіччя... ...отці не повинні були б іти... Отцям треба було би лишатися вдома, отців потребують доньки й сини, дружини потребують чоловіків, так, я знаю, є ті, хто воїн, кшатрії підписали договір із долею - танцювати з мечами, відчувати мир на гострому кордоні існування, граючись із вітрами жорстокими, не цураючись бути героями, не зважаючи на ціну громадського спокою і паразитичної полови, вони знають, вони завжди знали - війна повертається, війна не зникає надовго, жага, що спить, прокинеться обов'язково, монстри проїдять прохід у всесвіт крізь персони тиранів, мацаки й зуби впустить у вікна нашого кола недобудованого, примушуючи будівничих кидати матеріал будівельний у ракшасів морди... ...отці не повинні були б іти, отці закручуються в хороводі пилу й брил... ...на узбіччі, я сподіваюся, якнайбільше з них повернуться додому зі щитом, і на світанку підуть на роботу, й повернуться з роботи ввечері - гратися з сином і донькою, кохатися пекуче з дружиною, позирати з вікна на Вавилон, що поволі здіймається вгору, що поволі стає космічний ліфт - із безодні в безодню, на землі, убезпеченій від війни, перетвореної на попіл...

Ти живеш у моїй потилиці,
довкола бігає Вона, далі –
ті, хто став родиною, і далі
так, орбіта за орбітою,
намотується вся моя мала
галактика в неосяжному
морі квантів й іншого
космічного планктона,
я радий, що між усього ми
бачимо спільний сон і
крутимося з усієї сили
у Неї під рукою, бо Вона є
Любов...

До болю банально зловити поетичний настрій у Львові, але він таки зловився. Місто наповнило голову свіжими образами, повернуло потік свідомості в нове русло, оздобило неочікуваним колоритом. З того шумовиння вийшла “Львівська соната”, віршований подорожній щоденник, нотатки з розмови з містом. У цьому дописі я зібрав усі шість частин воєдино для зручності сприйняття.

Довкола Бандери ганяють діти,
в повітрі ладан і коняччин послід,
у серці відроджується надія,
і ятрить серце, і душать сльози,
було би просто, та надто складно
із перемогою в'ється зрада,
іти далеко, йти ще довго, бозна-
куди заведе дорога, на очі хіба
натягнеш пов'язку, в руку – костур,
потроху в мряку підеш до Сонця:
"Дивися, Тату, квіток так много,
квіток – багато! Я хочу горку!
Давай гарати!" – найвища правда,
достойна храму, бери і тішся,
бери задарма, для неї сили, для
неї в'язи, вона вгамує, вона
розрадить, вона розставить
нас по полицях, дивись і вчися,
дивись і вчися! – аби не марно...

Важкою ходою
з двобою виходить
Весна, на руках Її
стигмами сніг б'є
у шиби, та вперто
з обличчя до неба
здіймається квіт,
зосереджується
на диханні, рахує
предмети, шепоче
у гіллі прадавні
молитвИ, soli Ver honor
et gloria, пурхають
рядки, у калюжах
стопам Її босим
усміхаються брижі,
у храмі чекають
вогні, розливаються
пахощі – залишилося
тільки ввійти, і простягнеться
у безкінечність Її
стомлене тіло дугою
до Літа, і нині й присно,
на віки-вічні, так і амінь...

Чорним диханням час
огортає споруди у саван,
перетворює вулиці на
темну процесію вдів
зі свічками пригадування
незабутнього, таємницями
на кінчиках пальців, ключів
на губах, історіями
в сховищах очниць, вони
пам'ятають пристрасті,
що штовхали вночі на мечі
й на любов, пам'ятають
порушення статусу кво
пророками й шарлатанами,
товари услід за грошами,
обличчя в потоці марнот,
різномасті марення,
гомін мов і нот, і дзвони...
дзвони... дзвони над дахами,
зходження тіла христова
у рот прочанина, осяянного
світлом з висот під куполом,
де літають архиянголи, замиловані
лицем Яхве, що зорю ранкову,
світлоносні, з емпіреїв униз подають...

Плоть Петра відгонить діабетом,
стікає патокою вздовж хреста
перевернутого, збирається у
великодні кекси до греко-
католицької меси, і кожен
матиме причастя, кожен
доторкнеться таїнства
кишкового бароко нави,
живописного брюха бога,
що витягнувся, розіп'ятий,
під сонцем скупим квітневим,
з гіркотою в склепінні рота
від любові нерозділеної, від
невиправданих очікувань,
від непорозуміння згорнутої
книги – розлетілися птахи і літери,
і пір'я оберталося униз, через
проміння на портреті сина,
в долоні складені Денниці,
який поміж тіней прочан,
в молитві схилених, стоїть...

Вага добровільно
взятої справи стискає
хребет вражаючим
тоннажем усіх зібраних
купи частин металевих
каркасу ранкового
світла, від падіння
тримає лиш скрип
відпрацьованих строп,
не існує жодної, навіть
найменшої, недовіри до
вашої сили, одне надзусилля
здійснити вас тільки прошу –
звільніть накопичене
море з повік, не тримайте
грози у судинах нервових
тканин, хай хмари здійснять
свою функцію – виллють
воду й щоками краплини
вишиють відмітки
подоланих викликів,
нехай дощ збереже імена,
після бою погляд відмиється
для врочистого відкриття
побудованого дому Сонцю,
що закляклі м'язи прогріє,
й тіло, навчене битися,
навчиться також – танцювати...

Скрегоче кігтями
у двері понеділок,
я щелепи стискаю
мимохіть, карбую
цвяхом на склепінні
мить: 9 квітня, 23й рік,
Великдень, Львів,
the future is not set,
there is no fate but
what we make (c) [si],
Весна увійшла у Храм,
хочу вірити в обіцянки
собі, хочу вірити у
високий замок з пилу
в моїм кулаці, що згріб
на дитячому майданчику
(ґрунт, гумова крихта
й кремнію диоксид)
з останнім снігом
навесні, залишаючи
землі слід, у якому ми
будемо стрибати,
пізнаючи науку висоти
у верхівок дерев,
і приручимо той дикий
понеділок та будемо ще
гратися з ним...

Скрегоче кігтями
у двері понеділок,
я щелепи стискаю
мимохіть, карбую
цвяхом на склепінні
мить: 9 квітня, 23й рік,
Великдень, Львів,
the future is not set,
there is no fate but
what we make (c),
Весна увійшла у Храм,
хочу вірити в обіцянки
собі, хочу вірити у
високий замок з пилу
в моїм кулаці, що згріб
на дитячому майданчику
(ґрунт, гумова крихта
й кремнію диоксид)
з останнім снігом
навесні, залишаючи
землі слід, у якому ми
будемо стрибати,
пізнаючи науку висоти
у верхівок дерев,
і приручимо той дикий
понеділок та будемо ще
гратися з ним...

І. Продертися до любові крізь повіки, замальовані хащами залізобетонними, дотягнутися цілеспрямованою стрілою до справжнього, бачити хованки променів у пушечку окрай щоки, і сорочку, що пестить полотна поля, і розслаблений обрис руки, солоне море над безоднею зіниць, куди від долонь тепло- провід віддасть накопичену стиглість моїх пекучих потягів, відбитих у твоєму погляді, поволі двоє стають одною долею в плетиві своїх коренів, долаючи кам'яний лабіринт від і до - волі, нульової відмітки стабільності конструкції через вічність на долю секунди світлової хоч би…
ІІ. Було димно – весна передчувала завтра, ми – котилися у пущу, щасливі, хоч би й закручені пружинами старання одного з най- важлиіших завдань на Землі – з рук кохання переданий квіт відпустити у плавання морями грізними ймовірностей, ти була сповнена сяйва й турботи, я тримав руки напоготові – нести нас чи бити обом нам дорогу, попереду хвоя вітала прихильно, запрошуючи до всенощної священного безсоння, танок дихання й болю – і "я з тобою", і я тримаю долоню й тоді, як ти не відчуваєш, така зайнята жіночою архітектурою, я у храмі твоєму колона, я сповитий довкола, і я той, хто стискає ножиці, коли вона співає на твоїх грудях, аби літала в най- світлішому майбутньому, у садку вишневому, або між зорями, де перші колонії будуть наповнені сподіваннями, для довгого походу найважливіш коронувати серце, до рук укласти зброю, здатність бути перекотиполем й пускати корені мати, знати, що завжди можна інакше, краще – можна, і навіть коли перед дзеркалом внутрішнім залишається пустка, у бліках апофенії ховаються знаки, і з попелу вийдуть пагони, якщо достатньо довго бути, ми народили тебе в димах, ми несли тебе поміж краплями, ми несли тебе під металевим градом, тепер несе тебе в часі Мама, і Тато махає з екрану та в листах, намагаючись дотягнутися та віддати свій найкращий шмат від торта в потаємних кімнатах його єства, і в щічку поцілувати... ...не знаю, що буде та як, мотаю нерви на сподівання, що цитаделя моя мала витримає випробування, і я буду ще з вами мандрувати по світах у захопленні творіння та пізнання...
ІІІ. Ми довго з тобою блукали у хащах, губили стежками шматочки душі, розставляючи міопічно поза фокусом маячки, все на краще, звикали на гору постійно надії свої волокти, і тоді, як лихо стихійне громами розбило шибки, я побачив на долю секунди напрям поміж крапельками в дощі, туди йти дуже лячно, але капілярами наші пальці встигли зростись, а значить ти будеш зі мною, як буду фундамент для хати складати вночі, ми там спатимемо в позачассі, коли сили вистачить розслабити кулаки, і не впасти під натиском сотень причин і наслідків, бо ми будемо на 6000 футів над ними трьома серцями стукотіти свій ритм...

Я хочу навчитися
кричати про своє
життя, знати б –
кому, бо за урвищем
краю душі ані бога,
ні публіки, море саме,
лише море, а морю
що моя амор, що моя
морі – все єдино, шум
одвічний, атомна стихія,
по собі сама воднем
космічним віє, та
мимохіть надіюся, хоч би
дотично, існує переправа,
і Харон мій лемент сприйме,
плече долонею шорсткою
стисне ніжно:
"Ну, дитино, ну, я знаю,
знаю, вірю, але послухай,
вічність дбає про нас всіх
у безкінечному зусиллі,
тож, як не на Землі, так на
Кеплері 438b колись
чудова буде мить...
а може, й дві..." і ми
спимо вже у човні, надхненні
та поранені, шляхом до
наднової зірки й чорної діри,
певні у сні, з якого новий світ
постане – встигли
головне – тому і тим, кого і що
любили, цей факт засвідчити,
а отже спалах наш осяє шлях
новій весні, зігріє пагони нові
в сузір'ї мрії... а отже недарма
кричав... і недарма боліло...
Обкладинка: NASA

Життя торує шлях крізь плоть собі безжально, любов здійснюється через крик, ця стихія страшна заворожує очами ураганів, і ми вклоняємося їй у коїтуса храмі, в хоралі оракулів, на вівтарях бажання, що нуртуються у пітьмі, а тоді здіймаються вогнями, продовжуючи світло Зірки-Праматері, божественне проміння звивається у зморшках на твоєму чолі, коли ти кінчаєш і крізь нас розкручується Кундаліні, та коли ти тужишся, життєдайна, випускаючи достиглий досконалий плід, і пурхають пелюстки їй услід, і сяє наша глосолалія над нею... (о, святий момент...) сліпі, ми станцювали мінним полем, і там, де ми ступали – квіти проростають... корогва нової весни...