І. Не міг пручатися свинцевим хвилям, билися в скелі із металевим ба́манням, падали на тіло усією вагою присутності, і почувався такою нікчемною цяткою проти всієї цієї солі, тож і почав абсорбувати сіль, ковтками короткими та обережними, змінював метаболізм, пророщував кристали зі шкіри, зростався з піском і камінням, зануривши поглибше пальці підломлених ніг – слабких, скрутивши пальці рук – слабких, винаходячи силу – з відсутності сил, винаходячи собі місце в гомоні стихії, й стихія запустила механізм, якому став соляною цеглиною, однією з, але тим не менш, бо там, де гудить монотонно рутина натягнутих тросів, дотикаються реальності стріли зі стволів зіниць, у місці тому, ну́дному і некрасивому, цятка тіла збирає краплини сировини, щоб завтра на ній проросло насіння дива у напрямку висоти...
ІІ. В лабіринті відсутності зору організм відростив собі зір і побачив дзеркало чорне, у дзеркалі клубочився він, в себе врізався організм, сам у себе влетів організм, і виявив, що він – не один, в плутанині його клітин маршують кінезини, транспортують серотонін галереями фабрики дивної з генерування див, оркестр у ямі невизначеності, інструментів нестройні ряди, добирають потрібний мотив, щоб світилася лампочка нагорі, і потреба ця аксіоматична до тріску зубів, у дзеркалі чорному клубочиться слово – зі знаком питання в кінці...
