ДИВОТВІР

І.
Не міг пручатися свинцевим хвилям,
билися в скелі із металевим ба́манням,
падали на тіло усією вагою присутності,
і почувався такою нікчемною цяткою
проти всієї цієї солі, тож і почав абсорбувати
сіль, ковтками короткими та обережними,
змінював метаболізм, пророщував кристали
зі шкіри, зростався з піском і камінням, зануривши
поглибше пальці підломлених ніг – слабких,
скрутивши пальці рук – слабких, винаходячи
силу – з відсутності сил, винаходячи собі
місце в гомоні стихії, й стихія запустила
механізм, якому став соляною цеглиною,
однією з, але тим не менш, бо там, де
гудить монотонно рутина натягнутих
тросів, дотикаються реальності стріли
зі стволів зіниць, у місці тому, ну́дному
і некрасивому, цятка тіла збирає краплини
сировини, щоб завтра на ній проросло
насіння дива у напрямку висоти...

ІІ.
В лабіринті відсутності зору
організм відростив собі зір
і побачив дзеркало чорне,
у дзеркалі клубочився він,
в себе врізався організм, 
сам у себе влетів організм, 
і виявив, що він – не один,
в плутанині його клітин
маршують кінезини, транспортують
серотонін галереями фабрики дивної
з генерування див, оркестр у ямі 
невизначеності, інструментів
нестройні ряди, добирають
потрібний мотив, щоб світилася
лампочка нагорі, і потреба ця
аксіоматична до тріску зубів,
у дзеркалі чорному клубочиться
слово – зі знаком питання в кінці...