На мертвих зростає трава,
квітками дикими пурхає радість –
іллегітимна на тлі стіни плачу,
проте тілу Христа в обіймах
м'якої зеленої ковдри краще,
ніж на цвяхах, бо кожний клаптик –
це атомний видих того, хто відбув
темпоральним болідом у простір,
відгув ім'я своє з краю губ у
майбутнє, де буде присутній
відлунням відпущений дух
й сміятиметься на віях зеленим
кольором...
Обкладника: Bradley Brister
Кожна людина –
остання, плаче
на захід Сонця,
не хоче заплющити
очі й лишитися
у пітьмі, не хоче
зірватись листочком
і спізнитися на майбутнє,
не хоче здаватися відсутності,
через відчай душа
розпрямляє коліна,
здіймає тягар і стискає
стилос – аби переписати
смерть за власним каноном:
гравітація тримає докупи
еони, частки роєм услід
за Землею танцюють
на променях, отже
місце, де жила любов,
не зникне марно,
хоч би й зламалася
згодом хата, рослини
тримають пилок у росі,
твій голос лишається
в суєті комашні, твій слід –
турбуленція за польотом
синички, це твій світ, друже,
твій світ – поза межами тиші,
треба тільки наважитись
увійти туди – осідлавши
вий чорних вітрів на рівнині
гіркій між тобою і всім...
Обкладинка: Erol Ahmed
Я хочу навчитися
кричати про своє
життя, знати б –
кому, бо за урвищем
краю душі ані бога,
ні публіки, море саме,
лише море, а морю
що моя амор, що моя
морі – все єдино, шум
одвічний, атомна стихія,
по собі сама воднем
космічним віє, та
мимохіть надіюся, хоч би
дотично, існує переправа,
і Харон мій лемент сприйме,
плече долонею шорсткою
стисне ніжно:
"Ну, дитино, ну, я знаю,
знаю, вірю, але послухай,
вічність дбає про нас всіх
у безкінечному зусиллі,
тож, як не на Землі, так на
Кеплері 438b колись
чудова буде мить...
а може, й дві..." і ми
спимо вже у човні, надхненні
та поранені, шляхом до
наднової зірки й чорної діри,
певні у сні, з якого новий світ
постане – встигли
головне – тому і тим, кого і що
любили, цей факт засвідчити,
а отже спалах наш осяє шлях
новій весні, зігріє пагони нові
в сузір'ї мрії... а отже недарма
кричав... і недарма боліло...
Обкладинка: NASA
Вокзал – розчахнуте вікно,
з нього протяг тягне з фронтів,
тривожить тили, підхоплює
декого листям й уносить у
горнило обрію, щоб зробити
щось надзвичайно міцне з них,
але так часто повертає холодним
терпким чаєм, що застигає в
соляну скрижаль і тоне у
шумовинні вздовж берегів я
того, хто вертається із
засмагою пекла на щоках,
продублених мареннями степів,
хто проковтнув отруту полинову
і пережив лихоманку свинця...
...вокзал – розчахнуте питання
небуття й буття, гримить історіями,
мерехтить пікселями на ескалаторах, її
і так важливо, що в натруджених
руках знов кавалки гіркавого тепла
зігрівають серцебиття у затяжних
дощах, й непевно та сором'язливо
парость розгортається на згарищах,
поміж сомнамбул у рутинних снах...
Обкладинка: Unsplash
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2022/09/IMG_20220918_141850_264.jpg)
Рівно з землею,
за межами болю,
я так сподіваюся –
буде спокійний
сон, як єство твоє
проростає в корінні,
щоб із хмарами
розмовляти знову
згодом, і як би не сіяли
поле злом,
а зійде рядно
кольорове згодом
знову...
...і навіть коли
вже забудуть
про все і про нас,
снами будемо
в хвилях зіркового
наміру, й кожний
кришталик солі,
що колись упав з ока,
і кожна любов на весняних
гілках буде нами
знову... згодом...
Скарби – діоксид кремнію, одвічна метафора часу, і боляче дуже стискати кулак, опираючись руху речей своїм ладом, боюся, моя коробка кістяна для най дорожчого все одно най краще сховище, бо в ній будинкам не страшні снаряди, в ній рецепти дитячої усмішки не горять, в ній записано кожний вітру акорд із усіх його літніх концертів для променів Сонця у супроводі хору листя, записано кожний вірш вигину степу і моря, обвінчаних тисячоліттями, ці перли пістряві сузір'ям освітлюють шлях – від і до, й не здається він більше таким скорботним, несу світу свій вік весь, коли простягаю розкриту долоню...
Photo by Jan Kopřiva on Unsplash