Сонцю важко піднятися –
проваджу техногенний ритуал,
впираючи кран у потрощені
плити вчорашнього дня,
коси нервів у тросах строплю
до проміння, і "віра!" щосили
до себе кричу, на зіниці червоний
серпанок лягає, у марення
котяться сни, невідчутним
ортезом стискає хребці –
в обіймах тримає надія на дні,
жалісно арматура витягує серенади
деформації – схоже, що ми
не зламалися, схоже, що ми
всто́яли (принаймні, по́ки що),
хоча конструкцію хитає у хибкій
рівновазі, картина світанку
сяк-так тримається (принаймні,
не падає), і сонячне око
з-під повіка на горизонті
милується тепло на мою любов
(скільки вже її залишається...)
Обкладинка: я + MJ
Залишити відповідь