Безкінечність садів, безкінечність берегової лінії, і хвилі степу безкінечні, й небо, небо нескінченне, світанок стільки, скільки треба, і скільки треба день, і ніч пірнає у безодню зір в червонім колі поцілунку сонця, лунає серця тріск, бо рветься струмінь сліз – ріка туди, куди відкрило двері надзусилля, і крилами там стане крик, й розквітне все колюче білим навесні, ти дихай, дихай і лети, нехай пульсують ніжно та потужно ребра, над неможливим прокидаючи мости...
Photo by Jonathan Bean on Unsplash
Залишити відповідь