Пам’ятник

Коли вибухнуло –
розгубився – контузило,
стояв наосліп, інертно,
поки довкола падав дім
почорнілими рисами,
ледве проштовхував дзвін
у голові – біль, ознака живого,
жаль, що простягнутої руки
не достало, аби тримати
давні опори священного
існування, лишився стояти
один... ті, хто приходив мене
втішати й брав для спомину
кілька світлин, вдячно клали
на шкіру холодну гарячі долоні,
цитували старезні рядки, мені
підказали – я теж опора, отже
стоятиме купол блакитний,
висота нездоланна, що б там
не марили вороги, головне –
не зламати, хоч би й довго
у комі знаходилось – головне,
загорнуте в броню несвідомості,
згодом – розкрутиться пружиною
усміху попри гіркоту в роті,
замортизує тиск на конструкцію,
чорний шепіт минулого буде
віршами на мармурі, контрабандою
до майбутнього крізь контуженість
мертвих років... я присутній,
я буду ще, буду... пам'ятник Сковороді...