Позначка: екзистенція

  • Минуще

    Минуще

    …про час і про розвиток повинні промовляти кращі символи: вони мають бути хвалою і виправданням усього минущого!
    Творити – ось велике звільнення від страждань і засіб полегшити життя. Та щоб бути творцем, треба зазнати страждань та істотних змін.
    Ф. Ніцше, “Так мовив Заратустра”

    Ковадло творіння…
    Коли зіниця вийде з берегів – 
    нема руйнації, саме конструювання,
    все – одне, все – одно, вогонь
    роз’єднує і синтезує – знов,
    благословляю вічно тимчасове,
    час – кровоносна судина
    в плетиві пустоти,
    не триває – ніщо,
    та ніщо – не загублене,
    долоні майбуття дбайливо
    тримають спадок
    наслідків, і поступово
    з піску всіх зруйнованих веж
    відбудовує вежі
    любов…

    17.11.2019

    Обкладинка: я + MJ

  • Тренодія

    Тренодія

    Зачепися, душа,
    за пил, за пилок, за котяче хутро,
    за стебло будяка, за кульбабин пух,
    за яку там ще незначущість –
    щоб не знесло хвилями ентропії,
    щоб залишитися тут, навіть як
    пам'ять витре жорстоке море,
    бо саме тут були найкращі хвилини,
    бо саме тут були найвитонченіші минути,
    бо саме тут були ми, бо саме тут було я,
    бо саме тут не прижилося коріння,
    але саме на цей ґрунт спиралося в спробах,
    зачепися, душа, зачепися, мій марний погляде,
    збайдужій до правди сумної із уст освічених,
    тримай біля серця у коханні й захопленні створене,
    нехай, рано чи пізно, життя яросне й зболене
    стане світлим потоком матерії переродженої,
    я люблю своє й своїх, наскільки на те спроможний,
    і зараз, і, може, тоді, коли станемо плазмою наднової...

    Обкладинка: я + MJ + Ps

  • 37

    37

    Згори гостро гола
    блакить агресивно
    цілує у мозок, аж
    стогнуть судини
    від того, як спогад
    потужно зринає
    з нейронної глибини:
    вісь із 37 весен
    лоскоче й солодко
    спазмує мить,
    туго стягнутий докупи
    ганглій мерехтить
    віночком із квітнів,
    у волоссі трави
    щось неймовірне
    розправляє плечі
    над усім, що горить...

    Обкладинка: я + MJ

  • Екзальтація

    Екзальтація

    Розкрилася раптом присутність симфонією щемливих сердець,
    квіток, що співають, дзвенять, кричать нетривалими
    вузликами всесвітнього нерву, спазмує губи ця музика
    тремтіння пелюсток, імлить горизонт пилок,
    коли пускаємось берега, осідає на тернах,
    терпне часу ковток, б'ється в животі захоплено
    метелик, ой леле, леле, лелять вогники
    зірок, розсіяні над полем смерті...

    Обкладинка: я + MJ

  • […]

    […]

    Не надто важить
колір самотньої цятки
між цяток на камінці,
та очі її вміщують стільки
неба... й послання
далеких зоряних систем
іскрують у краплині темної
води її, без розуміння, та
з відлунням захвату...

    Обкладинка: я + MJ

  • Друзі Гравітації

    Друзі Гравітації

    Кожен, хто дружить
    із гравітацією,
    робить це по-своєму,
    сангвінік сміється,
    вгору гне брови стоїк,
    відкриває тренажерку
    Сізіф, літає романтик
    (поки вирує Європою сифіліс),
    з гравітацією дружить мармур,
    з гравітацією дружить біцепс,
    з гравітацією дружить математика,
    ховаючи виміри в складках мантії
    Піфагора, Архімед, маючи точку
    опори з гірчичне зернятко - звертає
    гори, друзі гравітації святі
    утворюють акреційне коло,
    міофібрилами вздовж ліній тяжіння
    грають космічні акорди,
    білкові грона над безоднею,
    станової тяги мелодію
    зірки, що сходить
    радіацією Хокінга...
  • Реґресія

    Реґресія

    Я був стовпом –
    облущився, тростиною
    був – надломився, був
    травою – похилився,
    пелюстки тікали ген
    за вітром, став зернина –
    висох, став клітина –
    наді мною перспектива
    – безкінечний купол
    синій на руках великих
    сильних, так хотів
    допомогти їм, так тягну
    маленькі вії, як не зможу –
    стану вірус, парочкою
    протеїнів, на собі нестиму
    гнозис складовими краєвиду,
    напрямком, авжеж, у вирій...
  • Метаморф

    Метаморф

    Генетично поторочена
    червоною чумою лялечка
    виштовхує назовні
    потворного мотиля,
    чи вдасться колись
    ужитися з травмою?
    Історія ніби щораз
    дає шанс переродитися,
    але разом з тим усе
    тяжча на колі гончарному
    глина, глизява, розпливчаста,
    скидається на блювотиння
    з нутрощів Кроноса,
    замучена кількістю спроб
    породілля, вже дивиться
    осоружно на живіт свій,
    блюзнірськи плодючий,
    авось народиться серед
    усіх відчайдухів нарешті
    той, хто відітне потворному
    богу крашанки, й розімкне
    страшний сон, і на вітрі
    колихатимуться коси ДНК,
    такі щасливі й вільні,
    й подих тектиме з грудей
    у крила махаонів...
  • Феофанія

    Феофанія

    У чаші в зеленій поливі,
    з кантом синім, на денці
    озерце святої води,
    есенції зріджених мрій,
    п'ю повільно, налаштовуючи
    кожний нерв, мов антену
    на прийом корпускулярно-
    хвильового дива, явлення
    бога в мові пташиних літер,
    обрамлення пустоти, де ти
    сидиш і дихаєш, звучиш
    вібратором екосистеми
    в бамбуковому хребті...
  • Бо всяка плоть, як трава… (с)

    Бо всяка плоть, як трава… (с)

    На мертвих зростає трава,
    квітками дикими пурхає радість –
    іллегітимна на тлі стіни плачу,
    проте тілу Христа в обіймах
    м'якої зеленої ковдри краще,
    ніж на цвяхах, бо кожний клаптик –
    це атомний видих того, хто відбув
    темпоральним болідом у простір,
    відгув ім'я своє з краю губ у
    майбутнє, де буде присутній 
    відлунням відпущений дух
    й сміятиметься на віях зеленим
    кольором...

    Обкладника: Bradley Brister

  • Renaissance

    Renaissance

    Кожна людина –
    остання, плаче
    на захід Сонця,
    не хоче заплющити
    очі й лишитися
    у пітьмі, не хоче
    зірватись листочком
    і спізнитися на майбутнє,
    не хоче здаватися відсутності,
    через відчай душа
    розпрямляє коліна,
    здіймає тягар і стискає
    стилос – аби переписати
    смерть за власним каноном:
    гравітація тримає докупи
    еони, частки роєм услід
    за Землею танцюють
    на променях, отже
    місце, де жила любов,
    не зникне марно,
    хоч би й зламалася
    згодом хата, рослини
    тримають пилок у росі,
    твій голос лишається
    в суєті комашні, твій слід –
    турбуленція за польотом
    синички, це твій світ, друже,
    твій світ – поза межами тиші,
    треба тільки наважитись
    увійти туди – осідлавши
    вий чорних вітрів на рівнині
    гіркій між тобою і всім...

    Обкладинка: Erol Ahmed