Гей, той, хто біжить
біля обрію, зупинися
на мить, озирнися на
мене, ця тривала гонитва
розгубила свій сенс,
та зоря, що відбита
в зіницях твоїх, не настане
для мене ніколи, цей образ,
намальований під повіками -
морква для віслючка, то годі вже!
годі! Хлопче, злазь із плеча,
далі мушу навпомацки
калібрувати оптику,
в пошуках променю
сузір'я всередині...
Photo by Bryan Goff on Unsplash
Гуркоче час,
якби ж то зачепитися
за землю, коріння саду –
пальців судома, тобі – дерева,
комусь – недопалки, тобі – злість,
комусь – горло порване,
але поперек усього повинні
бути сонця промені,
пестити усе зруйноване,
вивчати черговий урок історії,
під плитою тектонічною поховане
найповільніше зерно ДНК,
протягом тисячоліть
утворює гори
із вогняної повені,
здіймає голови,
і з щелеп зсудомлених
нові пагони сходять...
Обкладинка: Jr Korpa via Unsplash
Любов не вивчиш раз і назавжди,
любов раз і назавжди не відчуєш,
бо Сонце танцює щомиті в пітьмі,
бо клубочиться вир жахіть
у серці народження, і навіть якщо
не поглине тебе круговерть ворогів,
сам себе завжди здатен знищити,
вкотре бачу, як тягнеться нить
від кожного нервового закінчення,
любити - значить врівноважено висіти
між усіх різноспрямованих намірів
під дією доцентрових і відцентрових сил,
опірмат для того, хто вічно нездужає,
але мусить мурувати мости, аби ними
вона крокувала, і крик набирав відтінків
ніжності, аби шуми в грудях набирали
мотиви музичні, аби смак усмішки
менше гірчив, а більше тішив...
Обкладинка: Jr Korpa via Unsplash
Важкий обладунок приреченої на війну задовго до того, як вибухи всіх побудили, даний джерелом світла, та все ж – натирає плече, і хребет у корсеті з металу шепоче погрози розсипатись, підпалене серце, на жаль, не залишило вибору, від нього дим чорний завішує перспективу, і скільки б не мала позаду розкритих квіток – біль співає гучніше, тому, коли захоплені тією зіркою, міцніше обійміть і грійте так, аби сягнули самого ядра інфрачервоні промені любові – крізь метал, і губи янгольської сомнамбули торкнув (на мить хоча б) щасливий усміх...
Photo by Nik Shuliahin on Unsplash
Життя торує шлях крізь плоть собі безжально, любов здійснюється через крик, ця стихія страшна заворожує очами ураганів, і ми вклоняємося їй у коїтуса храмі, в хоралі оракулів, на вівтарях бажання, що нуртуються у пітьмі, а тоді здіймаються вогнями, продовжуючи світло Зірки-Праматері, божественне проміння звивається у зморшках на твоєму чолі, коли ти кінчаєш і крізь нас розкручується Кундаліні, та коли ти тужишся, життєдайна, випускаючи достиглий досконалий плід, і пурхають пелюстки їй услід, і сяє наша глосолалія над нею... (о, святий момент...) сліпі, ми станцювали мінним полем, і там, де ми ступали – квіти проростають... корогва нової весни...
Клубочиться вир –
життя на життя,
гроза безкінечна,
стан спокою дуже
відносний, скидається
більше на сон, бо
ліплення глини не може
відбутись без оберту,
просто смикає необережно
підставлені пальці, часто
разом з рукою, часто
разом із тілом, верстат
богів послаблень не дає,
вакханалія форм творить
рої пітьми, чи ти можеш
таке проковтнути? Чи
стане гнучкості кінцівкам
пройти через жорна,
який будеш глек ти на виході?
Я знаю одну людину,
що пірнула в криницю
з кров'ю, потом і лайном,
щоб винайти символ життя
всьому всупереч, і він з'їхав
з глузду, проте, став зерням
сучасної науки балансування
над вулканами, відчуваючи
розгубленість, я обіймаю
його паперовий надгробок,
щоб відчути опору, і досі
його труп виділяє життєдайне
тепло, зігріваюся, хоча жодної
притомної відповіді не маю на
поставлені запитання,
стає легше трохи жувати пітьму
та миритися з ярістю форм,
обличчя скидаю до огрому
небесних покровів і починаю,
невміло й незграбно, ліпити
на ньому інтерфейс бога,
якому ще треба буде винуртуватись
у любов...
Photo by Hans-Peter Gauster on Unsplash
Задихаюся, коли бачу колекції файлів музичних з архівного диску, ці альбоми — все, що складає мою істоту, щемку невимовну ноту мого бога, мого часу, мого дому...
Photo by hosein zanbori on Unsplash
Чорнозем душі
такий плодовитий,
що навіть слова шахраїв
можуть виростити
дерево життя,
тому в вирі часів
у зляганні добра і зла
нема переможців
або переможених,
ото б тільки варто
зробити процес
менш болісним...
Обкладинка: Unsplash
Солоний край
межі життя і смерти,
оперізаний шумовинням,
запаморочливо гострий,
немов пробудження, яке
продовжує сюжет сну, вершина,
де нічого не сталося, і ніц
не стало зрозуміло, але
ієрогліфи зазміїлися,
стали корчами тіла, осідланого
так довго виборюваною благодаттю,
розкривається єдність білого світла
й проливається дощем незвіданої
мови, порожнини заповнює
твого мистецтва кава, така гірка...
така гірка...
Обкладинка: Unsplash
Що основа?
Підвал, де судини
й джерела вогню?
Чи квартир лункі
серця, де сни й голоси,
і запах їжі та злягань?
Чи дахи в діалозі
з зірками, невидимі
тим, хто їх зводив
на ноги, а отже
знехтувані? Я
з останніх сил
кажу: "Не знаю!"
і ця свята правда
знімає з душі тягарі
сформульованих
похапцем відповідей...
...звихнута під час
падіння у реальність
оптика для калібрування
потребує філосовування
молотом, бо насправді не
знаєш, як воно виглядає,
яке на доторк, який має запах,
який має смак воно, голим
нейроном виходь у сніги,
перебирай кристали
навпомацки...
Дивись уважно
всередину світла,
не вір у банальність,
там повно нот,
ретельно зібраних
разом в обійми
променя, хор частот
із глотки самого бога,
гук вибухівки розміром
з усесвіт, скільки часток
тепер пінболом стукотить
об дзвони в твоїй голові,
дитяча забавка – зерно
овацій пущених тобою хвиль,
о брязкальце на перехресті
ста вітрів...
Обкладинка: Unsplash
Сором'язливо товчуться
в притворі слова, у шпарину
дивляться, як у наві танцює
вона й стукотіння підборів
по склу відбивається в куполах,
прибитий добровільно до хреста
слухає ритм у снах червоних,
кожен цвях видзвонює мелодію,
стікає кров спідницею приснодіви
до причастя вавилонянки, змія
пробуджується у хребтах у солону
секунду пізнання, прокидайся, розіп'ятий
брате, бо час підійматися й знати
смак яблука на губах, які тягнуться поцілувати...
Обкладинка: Unsplash
Верблюд утомлений,
він мав важке життя,
йому доводилось грудьми
долати дюни, може,
не такі високі,
як у декого, та все-таки
кілометраж турботи вимагає –
насипаю пластівців вівсяних
у безлактозне молоко,
верблюд від справ відпочіває
і недосягнутих досягнень...
Обкладинка: Unsplash
Примерзла спина до страхів,
а воля прикіпіла до любові,
у тиску щелепи усі тривожні сни,
роки мигтять в напівсвідом'ї,
заплутались долоні й кулаки,
день завтра у тумані сліпоти, на
волосинці сподівань сьогодні,
я знаю тільки біг без розуміння
напрямків, і зупинюсь, мабуть,
лише коли відсохнуть ноги,
в полоні фізіологічної борні
бозна-кого казна із ким за
місце на осонні, та через дим
віднайдені вогні дають спроможність
нахилити траекторію, навчити тіло
малювати на буденнім полотні
життя вздовж лінії безодні, коли
на вістрі кулі побудуєш мир,
війна вином стече у стулені долоні,
і музикою стане грім... і тиша після грому...
Кристалічний туман –
то видовження дихання поза,
де бога борода шепоче
льодяними зміями, що все не так,
а трохи більше, ніж...