Важкий обладунок приреченої на війну задовго до того, як вибухи всіх побудили, даний джерелом світла, та все ж – натирає плече, і хребет у корсеті з металу шепоче погрози розсипатись, підпалене серце, на жаль, не залишило вибору, від нього дим чорний завішує перспективу, і скільки б не мала позаду розкритих квіток – біль співає гучніше, тому, коли захоплені тією зіркою, міцніше обійміть і грійте так, аби сягнули самого ядра інфрачервоні промені любові – крізь метал, і губи янгольської сомнамбули торкнув (на мить хоча б) щасливий усміх...
Photo by Nik Shuliahin on Unsplash
Залишити відповідь