Позначка: російське вторгнення в Україну

Зазвичай (за рідкісним виключенням) я не люблю прелюди до поезії, бо твори повинні говорити за себе. Зазвичай (за рідкісним, як виходить, виключенням) я не прихильник крупних розлогих віршів, тим більше, якщо це замах на громадянську лірику, прямолінійну й навіть трохи примітивістичну.

Тут усі ці “зазвичай” розсипалися. Швидко, але дуже болісно, народилася ця “поема”, як завжди, без назви, лише з умовним позначенням на сайті.

Її коливає з простоти в метафори й назад, я думав порізати її на окремі вірші, але біда в тому, що воно цілісне. Пошматоване, воно не звучить окремо, всі образи втрачають сенс. Тому доводиться подавати все, як є, з усім простим і складним ув одному флаконі.

Коли раптом здасться, що воно тупе, просто пам’ятайте, що автору дуже боліло, коли писав ті рядки. Дякую!

З віком я краще зрозумів хіпанів:
роби любов, не роби війни,
роби любов у ліжку й у спортивній грі,
роби любов на дитячих майданчиках
і в нічному клюбі на танцполі під біт,
роби любов публічно й таємно роби,
аби подолати скруту і по-справжньому
перемогти – роби, бо невже наскирдовано
мало на плечі завдань – одному депресія,
іншій церебральний параліч, третій
травма, четвертому вагон помилок і
дно склянки чи зашморг як єдиний
можливий крок...

...і ти не подумай, я не дуже люблю людей,
в мені теж надто мало є сил, аби всіх зігріти,
та науково доведено, що зібрані разом крихти
годують голих, аби були ті, хто згребе їх
докупи, тож маємо вал роботи, яку не потягне
один чи двоє, чи троє, чи більше, потрібно
щодня приділяти хвилину змахуванню зі столу,
і тоді нам не стане гірше, важить кожне зерно та слово,
плети довгу косу, щоб легше тягтися з болота,
клади любов дрібкою на мегатонну, роби один
міль'ярдний цьомик у щоку, тримай ланцюг рукостискань,
немов маршрут пошти з посилкою тому, хто
так чекає, хто хоче дійти додому,
де б не був той дім...

...над містами дим, над містами тяжіє горе,
караванами тягнуться туди носії любові,
їхні душі, мабуть, зашкарубли давно, мов кора дубів,
бо як іще втриматись високому дереву, чиє
коріння так глибоко у пітьмі, я стою у натовпі,
що їх посипає просом, весільний почет у червоних плямах,
такий завзятий, такий бездоганний, дарма, що
доводиться знову полин м'яти ходою і гіркувати
цілунками пилу бетонного болю, на полі крові,
під залізними опадами зі злого рота безнадійно
хворого роду, життя на біржі обвалене доста,
щоб часу вартість проткнула небо, мащу обличчя осіннім кремом,
він махне паленим полімером і листям прілим,
кожен день кліпає розритими могилами
і тріпоче пателиків крилами, кожен день монета –
сила чи несила, кожен день зведення ультранасильства –
краплина в скарбницю полегшання, кожен день – людина, кожен день – надія, кожен день – дія,
навчає плакати й сміятися водночас, ні,
це не шизофренія, це шал інформації мучить
струни в твоїй голові, з них виходить пісня
з тим же сумом, що й триста років тому
спливав уздовж річок в Азовське море, у Чорне море
й далі, до безкінечності берегів, повідомленням: кожен день –
хоча б гірчичне зерно любові
заради веселки усміху такої рідкісної –
клади долі на ваги, бо біс його знає,
може, вирівняється колись, навчимося
гратися без потреби в міністерстві з 
надзвичайних ситуацій, і пісочниця не
згорить... 

...я підставляю щоки одним мільярдним
цілункам сонця, я фотосинтезую молекули
прагнення жити, і з нього кристалізується
можливість простягнути руку й на долоні
розкритій мати змогу поділитись чимось...

Обкладинка: Unsplash