Позначка: виживання

Темні смуги починаються,
світлі смуги лише починають,
ворухнути хоч м'язом під обваленими
плитами, вдихнути краєм легень,
згадати вчасно "помирати зібрався,
а жито сій", шепотіти собі "я - кульбаба",
клітини ділити, поширювати ентропію,
ворожий пил змішати зі своїм і
мурувати мегаліт, на який обіпреться дім...

Обкладинка: я + MJ

29.05.2024

[…]

Отці не повинні були б іти...
...так, я знаю, є ті, хто воїн,
але досі на плечі тягарі клав мир,
і безліч із чоловіків ставали будівничими,
вчиняючи опір, безнадійні танцівники
в колі остова вавилонської вежі, недобудованої...
...війна увірвалася у ранковий спокій,
здійняла на ноги й примусила бути героями,
або тими, хто тримає їх, у тіні, або тими,
хто тримає тих, хто тримає їх, невидимими,
або тими, хто зломлений, і віднесений
вітрами жорстокими на узбіччя...
...отці не повинні були б іти...
Отцям треба було би лишатися вдома,
отців потребують доньки й сини,
дружини потребують чоловіків,
так, я знаю, є ті, хто воїн,
кшатрії підписали договір
із долею - танцювати з мечами,
відчувати мир на гострому кордоні
існування, граючись із вітрами жорстокими,
не цураючись бути героями, не зважаючи на ціну
громадського спокою і паразитичної полови,
вони знають, вони завжди знали -
війна повертається, війна не зникає надовго,
жага, що спить, прокинеться обов'язково,
монстри проїдять прохід у всесвіт
крізь персони тиранів, мацаки й зуби
впустить у вікна нашого кола недобудованого,
примушуючи будівничих кидати матеріал будівельний
у ракшасів морди...
...отці не повинні були б іти,
отці закручуються в хороводі пилу й брил...
...на узбіччі, я сподіваюся, якнайбільше з них повернуться
додому зі щитом, і на світанку підуть на роботу,
й повернуться з роботи ввечері - гратися
з сином і донькою, кохатися пекуче з дружиною,
позирати з вікна на Вавилон, що поволі
здіймається вгору, що поволі стає
космічний ліфт - із безодні в безодню,
на землі, убезпеченій від війни,
перетвореної на попіл...

27.07.2023

Зброя

Потрібна зброя,
смертоносні пристрої,
зневажені незайманими
душами, еквалайзери
терезів суспільства
покрученого, коли вороги
танцюють танець бісів,
ззовні та зсередини,
коли здіймається ураган кліщів
і поглинають мацаки безсилля
паралітичні, мусиш...
мусиш... навчатися фізиці
протидії, стискати руків'я
металевих милиць
і натискати триґер, коли потрібно
закріпити справедливість
червоним розписом, бо той,
хто звільнить сам себе
лиш - буде вільний, і за свободу
тіло й душу класти треба не свої,
а ті, які зростаються у вирі паразитів,
тріщини лупати у скалі сій,
поки війни реальність макабрична
остаточно віртуальною
не стане, поки не зможемо
у грі покинути загибель,
потрібно вчитись майструвати
наші гнізда металевим хмизом,
потрібно вчитися ракети
крилами збивати...

03.07.2023

Поляниця

Крок за двері
у танок із шаблями,
перспектива
завжди на лезі
проти тіла,
куди поведе стилос
залежить від того,
чия рука тримає,
границя чи рана,
несумісна з життям –
укорінено в ґрунтах
черепів, правда
на вістрі стоїть
у пуантах, краса
спирається
на спис у пагорбі з
мертвих нападників,
любов тримає щит
і готує контрудар,
амбіції мають власну
фізику, бажання мають
свої траекторії,
тятивою дзвенить
поріг будинку
під стопою твоєї
стріли, я скажу тобі,
благословенню
вслід, перевір,
будь ласка, меч
на поясі й рушницю
на плечі...

Обкладинка: freepik

15.05.2023

Львівська соната

Довкола Бандери ганяють діти,
в повітрі ладан і коняччин послід,
у серці відроджується надія,
і ятрить серце, і душать сльози,
було би просто, та надто складно
із перемогою в'ється зрада,
іти далеко, йти ще довго, бозна-
куди заведе дорога, на очі хіба
натягнеш пов'язку, в руку – костур,
потроху в мряку підеш до Сонця:
"Дивися, Тату, квіток так много,
квіток – багато! Я хочу горку!
Давай гарати!" – найвища правда,
достойна храму, бери і тішся,
бери задарма, для неї сили, для
неї в'язи, вона вгамує, вона
розрадить, вона розставить
нас по полицях, дивись і вчися,
дивись і вчися! – аби не марно...

02.04.2023

Конструкт

І.
Ударна хвиля
така потужна,
що вщент рознесло
шматки по підлозі,
м'ясо душі на спазм
тривожний тієї миті
перетворилося,
контужена, довго
вона відходила, довго
лежала, до підлоги
прицвяшена, аж поки
ноги не торкнулися дна,
і щосили угору ледь-ледь
відштовхнулася, сутінь
тривала ще місяцями,
місяцями ми з нею
тужилися, збирали
свій фарш по калюжах,
складали в наплічник,
повзли в напрямку світла,
спаплюжені, скоматожені,
нікчемні, знічені, лепти
сипали у піч осоружну,
і не вірили в цінність
жесту надто, надія
лежала задушена,
тихо звучало "мушу",
ледь чутно, пошепки,
несміливо, крізь вату
важких кінцівок, у
міліметрі від губ
прикушених, паливо
для мандрівки тіла,
відірваного від ґрунту,
шипіло, а
журавлі в небі летіли красиво,
я дивився і мукав гулем услід,
хробак біля храму Софії,
що переповзав через
власне безглуздя, так
відбувалася еволюція
окремо взятого дивака
в умовах колосальної
деструкції, коли над світом
тисячею сонць розквітла
ІІІ світова, і все одно треба
рухатися, поки ще пневма
гуляє грудьми, поки ще
в попелі сплять насінини
трави польової, поки руки
твої готові по змозі тягнути
лямку в ім'я того, що білило
досі скроні, пускало хвилі
шкірою, обіймало зненацька
зсередини й реготало, й кутки
губ примушувало здиратись
угору, і перепливати солоні води,
в ім'я благословення дивуватись
присутності, яка пішла з відсутності,
я молюся кульбабам, аби навчили
здіймати асфальт на дощенту спаленій
вулиці, здатний любити може хоча б
лежати у напрямку мрії, і як виборе
собі час, зі своєї притрушеної
мадг'яміки дістане опору для
важелю свого світу, земля
обважніє плодом, і як з вильоту
повернуться журавлі – спів
дерев їх зустріне…

ІІ.
Граційний каркас
жіночого духу волів
би присвяченим свободі
бачити, але колони храму
ламаються в колінах,
і вагою стискає птаха
в грудній клітині, працюють
жорна сірої машини,
з живого роблять попіл,
її вії сивіють від пилу,
її шкіра темніє від кіптяви,
її очі лишають опіки,
крізь коліматорний приціл
під вихором гвинтокрила,
каркас худої спини
приймає удар машини,
у марній натузі виє,
повітря отруює димом,
та не може поглинути,
тіло, обтяжене крилами,
поперек горла стає 
клином набряклого
серця биття, під тиском
нестерпним повік я бачу
опір матеріалу, органіка
перемагає металеву хибу,
поглинає й презентує
Левіафану шлях покути
в небуття...

ІІІ.
Бачу потугу
твого конструкту,
рівновагу, тросами
обв'язану,
перевантаження –
завжди – трохи, ефект
метелика, який надміру
сяде, змусить стогін з
арматури, що
намагатиметься
триматися попри
невблаганність фізики
опору матеріалів, у таких
ситуаціях органіка завжди
перемагає, бозна з якої
глибини дістає ту змогу
корити волі свою
татхаґату, стояти під тиском,
немов – медитувати,
тріскуча та незграбна йога,
стояти під тиском – завжди танцювати,
регулюючи натяг балансирів
вертикалі, бути єдино постійним
у постійно мінливому:
"Це не я – це світ нахиляється
над нерухомим центром маси!" –
вишкір мати – настільки залізобетонний
усміх, що й Сіддхартха позаздрить,
коли попустить – зберегтися окремим
файлом, й далі бути хатою
на семистах вітрах, 
бути тим, хто рухається
линвою із зав'язаними очима,
на показах приладів вестибулярного 
апарату, шпиль із ниткою червоною
живої судини вітається з усім, 
що можливо
і неможливо, в блакитному ефірі
на межі фолу...

Обкладинка: by Tim Hüfner on Unsplash

02.03.2023

[Поема]

Зазвичай (за рідкісним виключенням) я не люблю прелюди до поезії, бо твори повинні говорити за себе. Зазвичай (за рідкісним, як виходить, виключенням) я не прихильник крупних розлогих віршів, тим більше, якщо це замах на громадянську лірику, прямолінійну й навіть трохи примітивістичну.

Тут усі ці “зазвичай” розсипалися. Швидко, але дуже болісно, народилася ця “поема”, як завжди, без назви, лише з умовним позначенням на сайті.

Її коливає з простоти в метафори й назад, я думав порізати її на окремі вірші, але біда в тому, що воно цілісне. Пошматоване, воно не звучить окремо, всі образи втрачають сенс. Тому доводиться подавати все, як є, з усім простим і складним ув одному флаконі.

Коли раптом здасться, що воно тупе, просто пам’ятайте, що автору дуже боліло, коли писав ті рядки. Дякую!

З віком я краще зрозумів хіпанів:
роби любов, не роби війни,
роби любов у ліжку й у спортивній грі,
роби любов на дитячих майданчиках
і в нічному клюбі на танцполі під біт,
роби любов публічно й таємно роби,
аби подолати скруту і по-справжньому
перемогти – роби, бо невже наскирдовано
мало на плечі завдань – одному депресія,
іншій церебральний параліч, третій
травма, четвертому вагон помилок і
дно склянки чи зашморг як єдиний
можливий крок...

...і ти не подумай, я не дуже люблю людей,
в мені теж надто мало є сил, аби всіх зігріти,
та науково доведено, що зібрані разом крихти
годують голих, аби були ті, хто згребе їх
докупи, тож маємо вал роботи, яку не потягне
один чи двоє, чи троє, чи більше, потрібно
щодня приділяти хвилину змахуванню зі столу,
і тоді нам не стане гірше, важить кожне зерно та слово,
плети довгу косу, щоб легше тягтися з болота,
клади любов дрібкою на мегатонну, роби один
міль'ярдний цьомик у щоку, тримай ланцюг рукостискань,
немов маршрут пошти з посилкою тому, хто
так чекає, хто хоче дійти додому,
де б не був той дім...

...над містами дим, над містами тяжіє горе,
караванами тягнуться туди носії любові,
їхні душі, мабуть, зашкарубли давно, мов кора дубів,
бо як іще втриматись високому дереву, чиє
коріння так глибоко у пітьмі, я стою у натовпі,
що їх посипає просом, весільний почет у червоних плямах,
такий завзятий, такий бездоганний, дарма, що
доводиться знову полин м'яти ходою і гіркувати
цілунками пилу бетонного болю, на полі крові,
під залізними опадами зі злого рота безнадійно
хворого роду, життя на біржі обвалене доста,
щоб часу вартість проткнула небо, мащу обличчя осіннім кремом,
він махне паленим полімером і листям прілим,
кожен день кліпає розритими могилами
і тріпоче пателиків крилами, кожен день монета –
сила чи несила, кожен день зведення ультранасильства –
краплина в скарбницю полегшання, кожен день – людина, кожен день – надія, кожен день – дія,
навчає плакати й сміятися водночас, ні,
це не шизофренія, це шал інформації мучить
струни в твоїй голові, з них виходить пісня
з тим же сумом, що й триста років тому
спливав уздовж річок в Азовське море, у Чорне море
й далі, до безкінечності берегів, повідомленням: кожен день –
хоча б гірчичне зерно любові
заради веселки усміху такої рідкісної –
клади долі на ваги, бо біс його знає,
може, вирівняється колись, навчимося
гратися без потреби в міністерстві з
надзвичайних ситуацій, і пісочниця не
згорить...

...я підставляю щоки одним мільярдним
цілункам сонця, я фотосинтезую молекули
прагнення жити, і з нього кристалізується
можливість простягнути руку й на долоні
розкритій мати змогу поділитись чимось...

Обкладинка: Unsplash

17.10.2022