Конструкт

І.
Ударна хвиля
така потужна,
що вщент рознесло
шматки по підлозі,
м'ясо душі на спазм
тривожний тієї миті
перетворилося,
контужена, довго
вона відходила, довго
лежала, до підлоги
прицвяшена, аж поки
ноги не торкнулися дна,
і щосили угору ледь-ледь
відштовхнулася, сутінь
тривала ще місяцями,
місяцями ми з нею
тужилися, збирали
свій фарш по калюжах,
складали в наплічник,
повзли в напрямку світла,
спаплюжені, скоматожені,
нікчемні, знічені, лепти
сипали у піч осоружну,
і не вірили в цінність
жесту надто, надія
лежала задушена,
тихо звучало "мушу",
ледь чутно, пошепки,
несміливо, крізь вату
важких кінцівок, у
міліметрі від губ
прикушених, паливо
для мандрівки тіла,
відірваного від ґрунту,
шипіло, а
журавлі в небі летіли красиво,
я дивився і мукав гулем услід,
хробак біля храму Софії,
що переповзав через
власне безглуздя, так
відбувалася еволюція
окремо взятого дивака
в умовах колосальної
деструкції, коли над світом
тисячею сонць розквітла
ІІІ світова, і все одно треба
рухатися, поки ще пневма
гуляє грудьми, поки ще
в попелі сплять насінини
трави польової, поки руки
твої готові по змозі тягнути
лямку в ім'я того, що білило
досі скроні, пускало хвилі
шкірою, обіймало зненацька
зсередини й реготало, й кутки
губ примушувало здиратись
угору, і перепливати солоні води,
в ім'я благословення дивуватись
присутності, яка пішла з відсутності,
я молюся кульбабам, аби навчили
здіймати асфальт на дощенту спаленій
вулиці, здатний любити може хоча б
лежати у напрямку мрії, і як виборе
собі час, зі своєї притрушеної
мадг'яміки дістане опору для
важелю свого світу, земля
обважніє плодом, і як з вильоту
повернуться журавлі – спів
дерев їх зустріне…

---

ІІ.
Граційний каркас
жіночого духу волів
би присвяченим свободі
бачити, але колони храму
ламаються в колінах,
і вагою стискає птаха
в грудній клітині, працюють
жорна сірої машини,
з живого роблять попіл,
її вії сивіють від пилу,
її шкіра темніє від кіптяви,
її очі лишають опіки,
крізь коліматорний приціл
під вихором гвинтокрила,
каркас худої спини
приймає удар машини,
у марній натузі виє,
повітря отруює димом,
та не може поглинути,
тіло, обтяжене крилами,
поперек горла стає 
клином набряклого
серця биття, під тиском
нестерпним повік я бачу
опір матеріалу, органіка
перемагає металеву хибу,
поглинає й презентує
Левіафану шлях покути
в небуття...

---

ІІІ.
Бачу потугу
твого конструкту,
рівновагу, тросами
обв'язану,
перевантаження –
завжди – трохи, ефект
метелика, який надміру
сяде, змусить стогін з
арматури, що
намагатиметься
триматися попри
невблаганність фізики
опору матеріалів, у таких
ситуаціях органіка завжди
перемагає, бозна з якої
глибини дістає ту змогу
корити волі свою
татхаґату, стояти під тиском,
немов – медитувати,
тріскуча та незграбна йога,
стояти під тиском – завжди танцювати,
регулюючи натяг балансирів
вертикалі, бути єдино постійним
у постійно мінливому:
"Це не я – це світ нахиляється
над нерухомим центром маси!" –
вишкір мати – настільки залізобетонний
усміх, що й Сіддхартха позаздрить,
коли попустить – зберегтися окремим
файлом, й далі бути хатою
на семистах вітрах, 
бути тим, хто рухається
линвою із зав'язаними очима,
на показах приладів вестибулярного 
апарату, шпиль із ниткою червоною
живої судини вітається з усім, 
що можливо
і неможливо, в блакитному ефірі
на межі фолу...

Обкладинка: by Tim Hüfner on Unsplash