Як стрімко і потужно
поїзд нісся вниз,
і як текла любов із
усіх наших ран
розірваних м'язів,
які щосили тримали
стопкран, та, зрештою,
відірвалися, і ми, зрештою,
залишилися на вокзалі
ще однієї персональної
драми, покритому
напівпрозорим саваном,
крізь який на нас позирало
жахливими очами горе,
солоне персональне море,
час від часу, коли дощить,
я тебе зустрічаю в снах,
я сторінку цю не можу
перегорнути ніяк,
ми так багато не змогли,
що все досягнуте діамантом
з відрізного круга впало
на долоні, і я так хочу, аби
воно стало зерням якогось
гарного дерева, і можна
буде заперечити край,
і можна буде знову вірити
в майбуття, але поки що
задираю повище комір
від вию вітру в тріщинах
мнемонічних колон – цей
храм з'їжджає поволі в
солоний холод, і торкається
перстами пурпуровими
Сонце скронь...
Обкладинка: Unsplash
Залишити відповідь