Хробак

Повзу вздовж берега,
у кожній рисі заховалась
тінь, і кольори все більше
осоружні, вгору холод
коле єпитім’єю зруйнованого
дому, без основи, невагомий,
незначущий, в рівновазі
між душею і піском, з мішком
ретроспективи за плечима,
долоні тонуть в міопії
годин прийдешніх, творить
сон із глини чорної щось нове,
щось інше, ніж досі було,
тепло лишень буде пізніше,
ще перевинайти треба тепло,
хотілося пошвидше б, бо
не знаю, скільки випадкових
чисел зіграють на руку, імлою
затуляє зір, зникають мовчки
орієнтири й мир слабким
дитям на пуповині мрії
надіється пустити крону,
попри хвилі, що ковтають
сліду мойого письмо…