Категорія: Поезії

Коли я бачу двох,
що йдуть від сонця
в супермаркет,
два маячки у морі
міопії, вся музика
стає про них, і пере-
повнююся пихою, що
з ними разом пнусь
щосили намрямком
до мрії крізь суціль
невизначеності...

Обкладинка: Unsplash

Endless corridor

Body within a body…

by Latitudes

Тіло в тілі
каже нотами,
дитина, яка так
і не навчилася
розмовляти,
белькоче
прадавнім кодом,
дзеленчить спіралями
ДНК, підключеними
до дисторшна,
я з дзеркала
розбиратися
в цьому маренні
змушене, розплутувати
ці загадки, розставляти
розділові знаки,
займатися марудною
математикою, мета-
болізувати музику,
зібрану з дисонансів,
бо тільки так можна
навчитися танцювати
на воді, збуреній
у склянці часу...

Обкладинка: Unsplash

Солдати знають звуки
траекторій металевих,
натягує в повітрі струни
майбуття під цокіт щелеп
історичного процесу, під-
літку здається, можна
зберегти баланс дитячого
учора в холоді ранковому
дорослішання, викинувши
якір іграшок на підвіконня,
мов плакат над револю-
цією, що без тями напрямку
провадить ритуал ургії гарного
і доброго, та марно, полум'я
обов'язково змінить колір,
обов'язково посічеться шлях
на біфуркації, і мантра, звична,
наче капці стоптані, під пологом
рожевим виявиться зафарбованою
травмою, й перебороти поступ
днів не вистачить погорди,
й відбити залп не буде шкіри досить,
й не раз ще себе доведеться поховати,
доки правила цієї гри не вивчиш
та на милицях не зможеш танцювати,
не вбитий, але той, хто став сильніше...
...хоча і тихше, значно тихше...

Photo by Joshua Newton on Unsplash

Яка твоя остання барикада? –
питання без очікувань та осуду,
питання очі в очі, питання правди,
питання болю і любові, питання
значення, покликання питання,
холодний бриз над множиною,
компас мізансцени сьогодення –
яка твоя остання барикада, мій
недосконалий брате? Яка твоя
остання барикада, моя недосконала
сестро?.. Яка – моя?..

Photo by Victorien Ameline on Unsplash

Небо провалилося і видихнуло холодом,
метелик має ще кілька годин для дива,
та потім ніщо не зупинить вересень,
найміцніші обійми обернуться вихором
пилу і снів над шляхами до бога й за нього,
лопатками голкою Осінь проводить, 
лишаючи слово таємною мовою
на пергаменті крил твоїх знервованих,
на які обміняв свої корені, мапу до
центру циклону, де будеш удома, рухомий...

Photo by Jasmin Schreiber on Unsplash

Гріло серце
невротичне сонце,
де водило пальцями –
вирви літер стирчать
у небо скелетом крил,
які ми розкрили з криком,
стрибаючи в десятиліття
щосили... лишились живими
не всі, аби бачити покот світила
з полудня за обрій, і зігрітися
вогнем пожежі підземної,
ним спричиненої, випало не всім,
ніч сповиває прикрість, уявляю
себе насінням у ґрунті взимку,
спогад про дерево – неясний біль,
чим буде що сталося – катастрофою,
чи дивом – тепер залежить 
від моїх пагонів...

Photo by Patrick Hendry on Unsplash

Що ближче до сонця,
то довша тінь сповиває
мої таємниці в зіницях,
то менше слів порівняно
з кількістю оповідок,
то менше мушль вушних,
охочих куштувати гіркий
напій, що глибше в час,
то ближче до небес, і
небеса морозять самотою
до кісток, вершина має
присмак горя, і радість
кислотою віддає, я знаю,
що нічого геть не знаю,
на мапі неосяжна біла
пляма й незнайомі знаки
осоружних див вітають
крок непевний – далі...

Photo by Brad Helmink on Unsplash

Пустити б корені, але
планета крутиться занадто
швидко, рвуть вітри маленькі
пагінці, щораз назад, щораз
спинатися на нуль, і вірити в
майбутнє, хоч би вже й дістало
вірити лише, безплідно, нетривало,
торохкотить лічильник бряцалом,
і я звикаю бути вічно втомленим
і задихатися, й відрощувати зябра
в цьому океані міражів, без шансів
мати, тільки бути та видобувати
з темряви світанок, збираючи у
кістяну валізу світляків...

Photo by Matthew Ball on Unsplash

Героїчні ілюзії
складаю в картонну коробку,
бо за шпалерами моєї кімнати
гниє страх, і терміти чужих
недобрих інтенцій створюють
білий шум, що говорить мовою
тривоги, в таких умовах доводиться
вирощувати квітку любові, й геній
злий підказує, що для того найкраще
годиться чудовисько...