Категорія: Пустослів’я

  • Пустослів’я про поступ

    Пустослів’я про поступ

    Дисклеймер. Я вже програв у цій царині, мені не вистачило внутрішнього ресурсу на системну соціальну роботу, тому кажу не як претендент на статус лідера громадської думки, а як свідок і вболівальник поступу інших.

    Криза може бути як природньою, трансформаційною, так й епізодичним спазмом на шляху історії. Криза може дати глибокі системні зміни в суспільстві, а може залишитися витоком агресії, після якого трансформаційна активність відкочується на вихідні позиції.

    У суспільній конфронтації спрацюють лише маніфести вже існучої ініціативи, а не раптові вимоги магічних перетворень. Закляття і молитви не знімають кліщів і не лікують рак.

    Справжня міцність і система починаються там, де нецікаво, де рутина, бюрократія, де заради крихітного прогресу доводиться палити значно більше часу й нервів, ніж хотілося б.

    Слава героїв у розпаленому ними вогню, і найтриваліше живе вогонь у налагодженому двигуні.

    Хочу вірити, що всі наші поневіряння все-таки стають досвідом. Хочу вірити, що з болісної доби ми все-таки навчаємось, що прогрес починається з підвалу, з системної організаційної праці (робота волонтерських громад це наочно демонструє).

    Хотів би вірити, що досвід також стане щепленням проти патерналізму й віри в популізм. Але реальність досі показувала зворотнє. Еволюція дістається нам ціною страшних коливань, і жертвами в процесі так часто стають пагони справжніх змін.

    Системні та тривалі ініціативи є, але їхнє зростання та зміцнення йде значно повільніше, ніж спалахування партій та рухів. У системних та тривалих ініціатив також рідко виходить свою діяльність оздобити драйвом для привабливого паблісіті. Втім, суть поступу – саме в них.

    Висновок: реальні зміни – марафон, спринтерським темпом їх не досягнути.

  • Новорічне пустослів’я

    Новорічне пустослів’я

    Виникла думка, що сучасна війна – це “пенсія диктатора”. Тобі під сраку років, член в’ялий, захоплень у житті нема, падати під наступників не хочеться (чи ж марно ціле життя дерся на цю “висоту”?) Який вихід? – Правильно: почати війну! Створити загрози, підірвати стабільні домовленості, щоб система законсервувалася і не могла швидко змінюватися. Оскільки війна планується довго, то можна припустити, що для путіна це був “золотий парашут” аж від моменту приходу до влади.

    Так, можна було б “зварити” Україну повільно, помішуючи створене гауляйтерами болото. Так, можна було б нагромаджувати пухлину “тайожного союзу”, але все це було занадто спокійно та створювало простір для маневрів конкурентів. У такій теплиці важко нагадати, “хто тут папка”, можна й загриміти в немилість, сконати десь у санаторії на голодному пайку.

    Війна привабливіше, війна звужує кількість опцій, зменшує кількість відтінків сірого. Війна підрізає змогу домовлятися з іншими країнами та корпораціями, підриває обіг ресурсів. Ієрархія цементується, бо диктатор створює середовище, де найкраще маневрує саме він. Конкурентам залишається рухатися в його тіні.

    За час холодної війни світ навчився ізолювати бойові дії в локальних “театрах”. Вихід на “українську сцену”, звісно, збентежив усіх, але головні зусилля Заходу були спрямовані саме на ізолювання конфлікту. Сцена велика, але яка різниця, якщо бої відбуватимуться тільки там?

    Таким чином диктатор досягає своєї мети на внутрішньому фронті, а Захід консервує комерційно вигідний старий порядок. Бо справжньої, “повномасштабної” Третьої світової не хочуть. Чи зможе Україна поставити питання руба й вийти за межі цієї програми, добитися врахування своїх інтересів у створеній м’ясорубці? Біс його знає…

    Без вагомих політичних змін перспектива вимальовується не надто весела…

  • Реквієм

    Реквієм

    Вчора, добираючи вірші для майбутнього альбому, занурився у книжку, написану під час розвитку батькової хвороби. Стан його був настільки поганий, що я автоматично почав готуватися до гіркого завершення історії. Ці емоції породили багато віршів на тему смерті. На той момент родина вже пережила смерть бабці, але її забрала старість, процес був тяжкий, але природній. Батько був повний сил і бажання жити, хвороба перетинала його шлях тінню. Тому вірші були болючі. Болючіші були лише вірші, створені вже по смерті його після дворічної ремісії. Все це читання повернуло мене в той стан. Я згадав рокову ніч, коли мене розбудив мамин дзвінок, і безслівний плач її розповів усе. Тоді в голові моїй лунав несподіваний реквієм – випадково знайдена на ютюбі інструментальна п’єса музиканта Chris Gebauer “Oh God I Know That The Rains Will Come”. Її трагічний і врочистий настрій щонайкраще втілив емоції від тієї жахливої миті…

    Я не забував про батька всі ці роки. Згадував його постійно, не лише на день народження і роковини. Снилося безліч снів, де намагався поговорити з ним, сварився з ним, мирився з ним, переживав спізнілу сепарацію, пробував створити міф, який спокутував би факт його смерті. Не знаю, наскільки мені це вдалося, бо в бога я не вірю, Всесвіт бачу духовним, але байдужим до людської особи. Який міф народиться з такої диспозиції?.. Біль із пожежі став невеликим вогником, але по ньому лишилася випалена земля. З попелу пробилося зелене збіжжя власного батьківства. Але його переїхало великою війною. Тепер я весь час думаю, як виправити цей звих свого часу – ще один у цілій низці звихів.

    Якщо повернутися до теми міфологізації батькової смерті, то є такий образ: я перейняв у нього естафету батьківства. Ніби як успадкував цю роль з необхідністю врахувати помилки та дати доньці кращі інструменти для будівництва майбутнього. Бо ми – будівничі. Весь час хотіли будувати, тим чи іншим чином. Обламувалися і пробували знову. Поки живемо, не маємо іншого вибору, крім як пробувати знову…

  • Кілька слів про те “як я”

    Кілька слів про те “як я”

    “Живу з депресією” відрізняється від “живу у депресії”. Медикаменти дають змогу свідомості “відділитися” від депресії та “бачити” її вплив на психіку, а отже не піддаватися пригніченню. Життя не стає особливо радісним, тим більше в умовах війни, буденні веселощі ковзають поверхнею відчуттів, не проникаючи вглиб, де внутрішній світ засів змерзлою грудою. Однак свідомість достатньо вільна, аби правильно оцінювати емоційний стан, нагальні потреби мозку, адаптувати необхідні активності та бажання до хиткого стану психічної інфраструктури. Жити важко, але можна. Можна функціонувати. Іноді навіть реалізовуватися. Так, залишається прозора емоційна завіса, яку дуже важко здолати, однак стараюся повзти в часі й просторі в бік тої миті, коли це стане можливим. Сподіваюся, доживу.

    Обкладинка: я + MJ

  • ¿Любов!

    ¿Любов!

    Я сам написав, що «зрозумів хіпанів, роби любов, не роби війни», але насправді це дуже дивні заклики – любити. Як наче можна повернути якийсь вимикач усередині і почати любити… Як виростити любов? Як заразити нею? Яка для цього потрібна комунікація? Навряд чи вистачить штрикань «люби! люби!» І не завжди любов повертається любов’ю. Мабуть, усе, що можна зробити – то робити любов за наявності такої всередині, перш за все – заради себе самого, а вже потім – у сліпому сподіванні, що посіяні зерна дадуть збіжжя. Поза цим починається наука суспільного гуртожитку, де любов не на першому місці, хоча мета спільна – сяка-така гармонія, з урахуванням і менеджментом усіх контрадикцій.

    Відповідь на своє вранішнє питання я знайшов у власному ж тексті, коли збирав вірші для майбутньої антології.

    Любов існує на рівні біо-
    логії, в тремтінні клітин,
    що виходять на світло,
    і не розуміють, що діється:
    хто вони? що вони?
    Тиснуться одне до одного,
    рухаються крізь непевність
    у довічній сліпій експедиції,
    і на фоні планети порожньої
    одне одному так радіють,
    що усмішки стають хімією
    й переважують біль…
    •••

    Корисно все ж перечитувати своє. Бо, на жаль, не всі одкровення тримаються в пам’яті…

  • Знання. Дух. Функціонуй!

    Знання. Дух. Функціонуй!

    Знання – єдиний спосіб зберегти безпеку
    Дух – те, що лишається жевріти під час депресії
    Функціонуй! – заповідь поламаної людини.

    Спосіб життя поламаних людей називається сомнамбулізм

  • Healthy Generation 001

    Healthy Generation 001

    Формат коротких нотаток у супроводі візуальних фантазій повернувся до використання. Найліпше він прижився у телеграм-каналі, але й на сайті може існувати цілком собі непогано. Тож, до рубрики “Візуальне” додаю пустослівні підписи.

  • Хвороба зростання

    Хвороба зростання

    На мою скромну думку, соціалізм – це неминуча хвороба егалітарного суспільства, яке [ще] не має продуманої структури.

    Погіршує ситуацію постійний інертний відкат суспільства до централізму – як не військового, так економічного, коли олігархат посилено монополізує ринок, чим знищує його рушійну силу.

    Так чи інакше, бунт мас і охлократія небачених досі за кількістю людей суспільств, переживає своє перше за всю історію визрівання, тому інфантілізм/патерналізм/соціалізм – можна розцінювати як нормальну реакцію незрілого організму на доросле життя. Хочеться назад, в утробу, хочеться зобов’язати сильних світу цього (батьків) служити собі або ж просто розграбувати шафу з варенням.

    Проте, як досягнення бажаного для інфантила насправді шкодить йому, так і для суспільства воцаріння соціалізму досі оберталося черговим ошуканством та подальшою монополізацією влади найбільш агресивними верствами.

    Попутно відбувалися такі огидні явища, як голодомори, котрі вже ніяк не спишеш на “дитячу гру”. Попутно відбувалося виховання єдиного класу, можливого за соціалізму: рабів під підбором агресорів, де виграє лише найвищий агресор, бо єдиний лишається чистим від лайна, що стікає поверхами цієї гидкої піраміди у відповідній прогресії.

    Наразі цей процес спостерігається у Західній культурі. Егоцентричні монопольні тенденції створюють потужний реакційний рух пролетарів-інфантилів, які борються (як завжди) за світлі ідеали, проте ніц не тямлять, що сповідувані способи їх досягнення призводять до геть протилежних результатів.

    Олігархи, що прикидаються капіталістами, самі пилять під собою гілку, не інвестуючи достатньо у формування нормальної демократичної структури у власному середовищі. Охлос, у свою чергу, не розуміє (хочеться сподіватися, поки що) ролі свободи об’єднань і ринку у цій соціальній грі. Натомість обирає собі форму натовпу, де люди не чують одне одного, лише того, хто з мегафоном на броневичку.

    Зрештою, хочеться також сподіватися, що все це таки мине раніше, ніж спричинить руйнівні наслідки для Заходу. Тобто, сподівання на зародження демосу з малих вогнищ свідомості й зрілості поміж сліпих.

    Ілюстрації: я + MJ

  • LUDUS PHILOSOPHORUM//LUDUS LITERATORUM

    LUDUS PHILOSOPHORUM//LUDUS LITERATORUM

    Титани континентальної філософії змагаються на фронтирі думки, в октагоні власних черепів. 🥊 🧠 💀

    Звісно, аналітична філософія вважає континентальну “літературознавством”, однак аналітична філософія не опікується питаннями створення людиною власного місця під Сонцем, протягнення ланки між собою й достобіса осоружним та водночас прекрасним світом довкола. Морально-етичні проблеми реальні, наука не завжди задовольняє своїми відповідями на них, а релігійні рішення мають у собі чимало отрути. Тому континентальна філософія повинна жити, опліч психології та всіх інших сфер людської діяльності.

  • Пустослів’я щодо космічного жаху

    Пустослів’я щодо космічного жаху

    Джон Карпентер у своєму “The Thing” створив універсального монстра. Його важко – якщо взагалі можливо – перевершити. Небачена на той час мутація форм задала стандарт якості для космічного жаху на роки вперед, хоча фільм і виїхав лише згодом, на культовості, не зібравши касу в прокаті на момент виходу.

    Однак оці безформність, позаформність, гранична близькість до абстракції – вичерпали варіанти монструозності. Всі традиційні чудовиська мали якусь подобу, часто сполучаючи в собі частини відомих людині істот. Істота Карпентера натомість може бути всім, вона поселяється в тілах інших і використовує їх тіла як будівельний матеріал для власних потреб. Воно не обмежується жодним глуздом, продиктованим земними стандартами, воно не має обмежень у викривленні.

    Швидкісні метаморфози не дають психіці обпертися хоча б на якісь питомі риси. Питома риса тут – відсутність рис. Чого воно хоче – дізнатися неможливо, це життя занадто відмінне й чуже, аби сподіватися перекинути до нього хоч якісь містки порозуміння. Вмістилищем жаху стає сама біомаса – надгнучка у здібності до творення чудовиськ, аби лиш була задана початкова агресія.

    Хоча всім відомий вигляд легендарного ксеноморфа з “Alien”, у творчості його батька – Ганса Рудольфа Ґіґера – елемент позаформності виражений значно яскравіше. Густо замішана на сексуальності, виразність Ґіґера повна перетікання тіл одне в одне, тіл у механізми й назад. Механіка має біонічні риси, а тіло набуває ознак механізму. Якщо косміт у Карпентера втілює суцільний жах з-за грані людського, то косміти Ґіґера заворожують і навіть ваблять до себе, втілюючи первинний ерос, таку собі серпентарну хтонь, страхітливу у своїй непоборності та імморальності.

    Гадаю, компетентні юнгіанці швидко розкладуть ці приклади космічного жаху на символічні системи, адже ефективність залучення до наративу багато в чому спирається на міфи та архетипи людського. Що приваблює до космічного жаху особисто мене – це вихід на грань свого осягнення, великий кордон внутрішньої ойкумени, звідки розчахується вид на абстрактні, позбавлені мовних координат, простори, страшні в своїй дикості й осоружності.

    В цій точці є можливість трошки ширше побачити себе і світ довкола. Це схоже на вживлення снів до реальності, яка стає джерелом корисних інсайтів щодо власної природи людини та її місця між речима. Страх і жахання супроводжують у цій подорожі, адже маємо справу з чимось дійсно невідомим, чиї наміри та поведінка ще тільки потребують осмислення та адаптації. І вони не завжди є доброзичливими…

  • Innerstellar

    Innerstellar

    Гра в хованки сенсу створює для читача можливість відкриття, а отже – долучення до творення сенсу. Мистецтво не є сферою прямоти, адже воно не є моральною інструкцією, тут відбувається пошук свого місця в світі, вивчення тої частини себе, яка лише побіжно торкається соціальної площини. Метафора прокладає шлях до того виміру, де сприйняття екзистенційного процесу стає безпосереднім, а отже – відкривається назване абстрактним та психоделічним. Воно не має утилітарного призначення, не має сенсу, бо воно саме є втілення почуття сенсу, яке – нагадаю – за природою своєю є значно більшим, ніж слова, що його позначають.

  • Підсумки Літа ’23

    Підсумки Літа ’23

    Загалом я не є фанатом підбивання підсумків, але насправді ця штука потрібна, не для марнославства чи самознеславлення, а для того, щоб не забути, що відбулося з тобою за певний період часу, зокрема – чого було гарного.

    За літо в мене активізувалося літературне життя. Був слухачем і був читачем. Незмінною творчою супутницею і стимулятором на цьому шляху була Діана Веллс, її ім’я в цьому звіті звучатиме багато 🙂, адже без неї багато подій для мене взагалі не відбулися б. І це не перебільшення!

    Наприкінці травня виступив на читаннях в рамках заходу “86. Маріуполь”. Запросив туди Макс Грабовський, який зараз служить у лавах ЗСУ.

    Слухав і фотографував Діану Веллс 17 червня, на її сольному виступі в Бібліотеці для дітей ЦБС Шевченківського району.

    Познайомився, підтримував і фотографував коліжанок Діани з творчої групи “Неспілка”. Окремо з деякими неспілчанками побачилися ще на сольнику Діани, але повноцінне знайомство сталося вже на Книжковому арсеналі, де знімав презентацію їхньої дебютної колективної збірки “Неказки”. Також підтримував їхню презентацію в книгарні “Сяйво”.

    28 червня зачитали з Діаною програму “Танки та Груші” в галереї “MODI”. Можливість виступу здобула саме Діана, вона перемогла в “Поетичній дуелі” клубу Андрія Рассказова-Ковалевського. Після вечора він запросив позмагатися з іншими поетами і поетками в Клубі поетичних дуелей. Хоча я побоювався конкурсної теми в творчості, Діана мене копнула, і я погодився. 🙂

    Читав на “дуелі”, під час змагань познайомився з крутими поетами та поетками, зокрема, Оленою Степаненко, надзвичайною поеткою. На жаль, не потрапив на її вечір та не встиг придбати її книжку з накладу.

    Знову ж таки, на “дуелі” знову зустрілися з давнім знайомцем Юрієм Дубинським, який розповів, що його проект “Немає меж” зміг зібратися попри воєнні обставини, і буде виступати в серпні.

    фото: Діана Веллс

    В серпні ж і побачилися знову, вже на концерті.

    А перед тим, 2 серпня, побував на поетичному дуеті мами й доньки – Марини Цілуйко та Артилерії, що стало новим прекрасним знайомством і чудовим досвідом.

    У перший день осені 2023-го знову читатиму на дуелі в MODI, а 5-го вересня у нас із Діаною знову буде дует, у галереї “Лавра”, в рамках заходів від Маріупольської міськради “Маріуполь нескорений”. Наша програма матиме назву “Метаміста”.

  • Таблиця надважких металів (частина 2)

    Таблиця надважких металів (частина 2)

    Перша частина була опублікована на нині знищеному сайті-попереднику Amor Fati, Kulturkampf’і. Можливо, колись дістану той запис з архівів і опублікую заново.

    Війна стала колосальним ударом по психіці. Знадобилися всі можливі джерела емоційної та фізіологічної підтримки, аби пережити перші дні, які розтягнулися в тижні, аж поки не стали місяцями.

    Одним з важливих джерел підтримки завжди була музика, зокрема – важка музика. Її значення збільшилося ще під час першого депресивного епізоду, восени минулого року. Психіка в буквальному сенсі слова черпала сили з розривних акордів дисторшованого звуку. Метал звідтоді став чимось на кшталт емоційного атомного реактору.

    Відчуття життя з початком війни стало надзвичайно важким і трясовинним. Кожна прожита хвилина скидалася на долання густого багна, нейрони буквально грузли в часі, отже потребували потужного рушія, аби перекотиполювати далі.

    Рушієм стали кілька важковагових артистів.

    FRACTALIZE – Immersion (2020) + більш ранні EP. Хлопець з Кишинау творить надважкий джент. Теми сконструйовані з металевого скреготу та глибинного басу (сьогодні я почув, як струни постукують об звукознімач на записі), опертих на колони ударних. Мелодії гіпнотичними вигинами течуть понад, утворюючи атмосферу храму прадавніх богів, духів космічної пітьми, існування по той бік видимого спектра світла. Обкладинка, витримана в стилі ґіґерівської естетики, цілковито відповідає вмісту.

    Joshua Travis – No Rest EP (2022). Хльосткий і безжалісний ф’южн жанрів, де чутно і ню-метал, і дезкор, і навіть трошки японського віжуал-кей, де кожний консонанс відчувається відвойованим. Ядерні риффи створюють потужне емоційне полотно. Ти ніби на внутрішньому рингу приймаєш бій за своє процвітання, мусиш відчути біль, втому і важкість, аби зрештою у якості перемоги добитися самоперевершення. Особливо зачепив гострий контраст між ефірними мелодіями та рвучкими рифами на передньому плані у пісні Parallel. Ніби давно вже подібне практикується у важких жанрах, а проте у виконанні Джошуа цей прийом відчувається свіжим і наповненим сенсом – витончені квіти народжуються з грубої підземної пітьми, вони не існують самі по собі та завжди є результатом зусиль.

    Primitive Man – Immersion (2020). Ще одне «Занурення». Primitive Man продовжують справу Esoteric, творячи дуже повільну, дуже важку і дуже дисонансну музику, яка водить слухача похмурим лабіринтом темного боку існування, періодично вибухаючи швидкісним психозом. Колектив презентує надзвичайно жорстку форму із цілком серйозним умістом, що наближає їх до звання «авангарду», дарма що поняття це означає передування чомусь, а от подібний звук насправді завершує шлях музичної виразності, далі нього тільки шум, у якому нойзери теж знаходять мистецтво, але щодо музичності цього мистецтва вже точаться філософські дискусії.

    Цю екстремальну трійцю об’єднують жирні, висококалорійні риффи, саме те для виснаженої душі. Тебе ніби переводять у стан літосферної плити, коли ти рухаєшся дуже повільно, але дуже потужно. Відключається нажахане фантазування, блокуються больові рецептори, ти весь зосереджуєшся на рухах – спочатку діафрагми, а потім усіх інших м’язів, докладаючи зусиль у чітко визначеному напрямку і чітко обмеженому обсязі. Це такий собі режим енергозбереження, який робить тебе трошки зомбі, натомість даючи змогу не з’їхати з глузду.

    За два тижні після початку війни, завдяки друзям, з’явилася змога купити ліки проти генералізованого тривожного розладу, і в життя поволі почали повертатися барви. До цього моменту єдиним лікувальним засобом було оце металеве дубасіння, бубоніння та скреготання. І воно впоралося та продовжує поратися із своїм завданням – полегшення життя обтяженим різними проблемами індивідуумам. Мистецтво в дії, і все таке…

    Photo by blocks on Unsplash

  • All that he wants… (українською)

    All that he wants… (українською)

    Фото: Serhii Nuzhnenko

    На мою думку, все, чого хоче путін – це втриматися на верхівці своєї імперії. Навіть якщо вона стане скиртою гною, він сподівається бути згори тієї скирти. Адже в росії це єдине місце, де ніхто не сере тобі на голову. І він вважає, що ця війна є єдиний спосіб забезпечити йому збереження свого місця.

    Тобто, це не про відновлення ніякого срср, взагалі не про бажання чогось, окрім виживання як єдиного не обісраного. Тому він і мусить годувати своє стадо ілюзіями і накачувати їх примарною параноїдальною ідеєю русскої вищості над ворожим світом.

    Не існує повноцінної російської ідеології, лише набір каламутних образів із пострадянської літератури, поєднаний з (традиційно) інфантильним способом мислення. Це наче гомункул, зібраний з уламків радянського соціалізму.

    Гадаю, ця війна – ніби необхідний етап життєдіяльності (будь-якого?) диктатора. Неминуче самознищення, котре засмоктує інші суспільства в свою мертвотну чорну діру.

    Не думаю, що він зупиниться перед нанесенням будь-якої шкоди, тому його треба спинити, а систему, яка продукує таких психопатів, необхідно демонтувати.


    Хочу додати дещо до попередніх думок.

    1.

    По-перше, я не сказав, чому ця війна здається путіну його порятунком. Все просто – він і його посіпаки нездатні створити стабільну економіку в росії. Єдине, в чому вони мали успіх, так це в розпродажі ресурсів. Вони сиділи на газі й нафті та послідовно викачували прибутки на Захід, от чому Захід може так міцно тримати їх за яйця.

    Чому вони так чинили? Тому що вони є діти своїх батьків, які давним-давно второпали, що їхня росія може існувати лише як сировинна база для технологічно більш розвинутих держав. Вони забили на будування світлого майбутнього для своєї землі, натомість використали її як дійну корову. А щоб воли не ревіли з порожніми яслами, їхні кати навчилися створювати всі ці безглузді ідеології.

    Однак, аби ті ідеології працювали, московська верхівка повинна була вберегти рабів від усвідомлення істинних причин лайновості їхнього життя. Так вони створили зовнішнього ворога за лекалами нацистської Германії чи будь-якого іншого фашистського суспільства. І якось так сталося, що образ «поганого Заходу» завжди переважав відчуття, що насправді це їхня політична система відповідальна у всіх негараздах. Ця думка завжди підходила російському народному мисленню, бо знімала з них відповідальність за їхні життя та вибори. Вони радо прийняли ідеологію, бо вона зробила все простим і закріпила їхню високу самооцінку.

    Коли лайнова російська соціальна система почала розвалюватися, коли росіяни більше скуштували Заходу і набралися його демократичних ідеалів, коли з’явилися соціальні групи, які справді не відчували ressentiment по відношенню до західної культури (а отже почали підозрювати про справжні причини «свинцовой мерзости» російського життя), стала потрібна нова доза рашизму. Українська політична криза була використана як виправдання першої, гібридної, інтервенції у 2014 році.

    Та «перемога» створила гігантську ін’єкцію дофаміну для росіян. Їхня саморобна образа на Україну (яка стала зрадницею і лоялісткою до поганого Заходу та їхніх наративів) була задоволена, їхня жага величі (замість жаги менш лайнового життя) задовольнилася окупацією «исконно русского» Криму. Я досі пам’ятаю, як мої тодішні друзі, які доти ніколи не висловлювали жодної агресії по відношенню до українства, стали горлати «Крым наш!» Все спрацювало! путін легітимізував свій режим ще на 8 років. І в мене звідтоді нема друзів у росії.

    Зараз черга другої дози – повномасштабна війна. Заради тієї ж мети – фортифікувати зомбіленд знову, на стільки, на скільки вдасться. Їм байдуже до своєї корови, їм байдуже, що з неї вже кров тече замість молока, байдуже, допоки вони лишаються на своїх місцях і їхні шкури досі захищені від лайна інших психопатів зовсім поруч із ними.

    Щодо геноциду – яким ця війна безумовно є – то це не є власне ціль росіян, ЦЕ ПРОСТО, БЛЯДЬ, СПОСІБ ЇХНЬОЇ ПОВЕДІНКИ.

    Так вони примушують своїх жертв скоритися. Ні честі, ні принципів, просто психопатичний modus operandi. Це інструмент для розв’язання різних завдань. Одне з них – вказати цим клятим українцям на їхнє місце, позбавити їх свободи, волі та європейських прагнень. І росіяни потім заспівають пісню про власне месіанство, якщо переможуть, або ж пісню про «це все путін!» чи «ми не знали!», яку співають полонені, коли програють.

    Маю питання: «Як ви могли нічого не знати, коли снарядами рівняли ціле місто з землею?! Як так могло статися, що у вас навіть не майнула гадка, що то не мілітарний об’єкт ви прасуєте у такій кількості?!» Я не вірю в жодні російські намагання відкараскатися від геноцидальних убивств, звалити це все на їхню верхівку. Якщо вам дійсно жаль, не кажіть, що то «не ваша провина», бо ж ви так само весь цей час були частиною проблеми. Визнайте провину і терпляче прийміть покарання за ваш вибір та скоєні злочини. Візьміть відповідальність за свою країну, як німці в Другу світову.


    2.

    Про «силу» їхньої армії. Ця «сила» покладається на кількість бойової біомаси та політику тотальної відсутності поваги до життя та здоров’я цієї біомаси. «Хай дохнуть, баби ще понароджують» – слова «великого» російського полководця Жукова, судячи з усього, досі є актуальними. Вони занадто ліниві для якості. Вони мають успіх лише в створенні психопатів, які покірно і з радістю виконують накази своїх господарів та утримують рабів від дезертирства або порціями ідей «русского мира» або ж погрозами катуваннями і смертю.

    Інший стовп російської «сили» – атака вразливих для посіву страху та відчаю. Як уже сказав раніше, геноцид як спосіб поведінки. Цю систему конче необхідно демонтувати, росіяни повинні бути деімперіалізовані (чи як там ще можна назвати ту потворну релігію) і постраждати від наслідків розв’язаної війни, неважливо, за вони були чи проти (бо ж після поразки всі вони раптом стануть переконаними пацифістами, точно як німці після перемоги союзників).

  • All that he wants…

    All that he wants…

    My two posts about russian war against us. Tried to be brief because if to write scientifically, there should be a libraries of books about terrifying true face of the “enigmatic russian soul”.

    Фото: Serhii Nuzhnenko

    I guess, all what putin wants – is to hold on to his empire even if it will become a pile of dirt. He still hopes to remain on top of that pile. Because in russia that is the only place where no one shits on your head. And he thinks, war is the only way to keep him on top.

    I mean, it’s not about restoring any ussr, it’s not about wanting anything else but survive as the only not covered in shit one. And thus he must feed illusions to his flock and keep them drugged with that elusive and unclear paranoic ideas of russian heroic supremacy over hostile world.

    There is no full-scale russian ideology, just a pool of vague images comes from the post-soviet literature combined with an (traditionally) infantile way of thinking. It’s like a homunculus made of shards of the soviet socialism.

    I guess, this war is like a necessary phase of the (any?) dictator’s vital activity. Imminent self-destruction which sucks other societies into it’s deadly black hole.

    I don’t think he’s going to stop before any harm, so he must be stopped and the system which produces this kind of psychopaths must be dismantled.


    I want to make an addendum to my previous thoughts.

    I.

    First, I didn’t say how the war seems like salvation for putin. It’s simple, he and his clique are unable to create a stable economy in russia. The only trade they are good at is just selling out resources. They sat on gas and oil and successively pumped the outcome to the West. That’s why the West now can squeeze their balls so hard.

    Why do they act like that? Because they are children of their ancestors, who long ago realized that russia can only be as good as a raw material mine for the more technologically advanced states. So, they gave up on building a bright future for their land and just used it as a milch cow. To keep their flock at hand they learned to create all these nonsensical ideologies.

    But in order for them to work, russian elites had to prevent their slaves of realization of the reasons why their life is so shitty. So they made a foreign enemy, just the way nazi Germany or any other fascist society did. Somehow, it was always the image of the bad West that overweighted the feeling that it is really their own political system that is responsible for making their life shitty. It always fitted russian people’s thinking because it relieved them of responsibility for their lives and choices. They gladly accepted this ideology because it made everything simple and easy for them to feel good about themselves.

    When shitty russian social system started to fall apart, when russian people tasted the West more and got more of it’s democratic ideals, when there have appeared social groups who legitimately felt no ressentiment towards western culture (so they started to have suspicions about true nature of shittiness of russian life), a new dose of russianism had to be prescript. So, they used the Ukrainian political crisis as a justification of the first, hybrid intervention back in 2014.

    That “victory” created a huge injection of dopamine for russians. Their self-made ressentiment towards Ukraine (who became a traitor and a loyalist of the bad West in their narrative) was satisfied, their will for greatness (instead of will for less shitty life) was satisfied with the occupation of “primordially russian” Crimea. I still remember how my friends at the time, intelligent russians who had never shown any hatred towards Ukrainians before, – were screaming in glee “Crimea is ours!” (“Крым наш!”) So, it worked! putin legitimized himself and the russian establishment for another 8 years. And I have no more friends there since.

    Now it’s the time of the second dose – the full-scale war. For the same purpose – to fortify the zombieland again for as long as possible. They don’t care about their milch cow, they don’t care that there is no more milk, just blood – as long as they remain on their positions and their skin still bunkered against the shit of other psychopaths right next to them.

    Talking about genocide – which this war certainly is – it’s not like this is the goal of russians it’s JUST THE WAY THEY FUCKING DO.

    It’s how they push their victims into submission. No honor, no principles, just a psychopathic modus operandi. It’s the mean to pursue the solving of different tasks. One of them – to show these goddamn Ukrainians their place, to strip them of their freedom, of their will and their European longing. And then they would sing a song either of them being saviors, if they would win, or the “it’s putin’s fault” one, or maybe “we never knew” which their captured militants sing as they actually lose.

    I want to ask: “How have you never known anything when you shelled the entire fucking city to the ground? How come it has never crossed your mind that this is not the military object you shell in that quantity?” I don’t buy any russian attempts to walk away of this genocidal murders, to put it all on their ruling clique. If you are truly sorry, don’t say “it’s not my fault” for you were always a part of a problem as well. Plea guilty and patiently carry on all the punishment and consequences of your choices and committed actions. Take responsibility for your fucking country the way germans did.

    II.

    About the “strength” of their army. This “strength” depends on the quantity and the policy of total absence of respect for the lives or health of their soldiers. “Let them perish, the women will carry another ones” – famous words by the “great” russian marshal Zhukov appears to be still legit up until these days. They are too lazy for quality. They only good at creating psychopaths that carry out the will of masters and keep slaves from fleeing either by feeding them another portion of “russian world” ideas or by threatening with tortures and death.

    Another column of their “strength” is attacking vulnerable to sow fear and despair. As I said before, genocide as a modus operandi. This system must be dismantled, russian people need to be de-imperialized (or whatever their freaking religion can be named) and suffer all the consequences of the war their country waged, whenever they are pro or antiwar (because after defeat they all will suddenly become convinced pacifists, just the way germans did after WW2).

  • 2021–2022

    2021–2022

    Не писав такого дуже давно, бо важко. Але треба…

    Робоче

    По роботі зробив спільно з колегами два великих проекти про київські ТЕЦ 5 і 6 і один менший про Київські тепломережі. Відчуваю задоволення, адже проекти були справді важливими і вийшли, попри дрібні огріхи – якісними.

    https://youtu.be/tQhT0KEVcE0

    Психофізіологічне

    По здоров’ю досі страждаю від ковідної дизосмії. Запахи відчуваю відсотків на 85-90, трохи допоміг вітамелатонін, але зараз відчуваю відкат. Діагностували серйозну підозру на депресію + генералізований тривожний розлад. Це не новина, але вперше ці речі стають достатньо акцентованими. Лишилася ще одна консультація з вузьким спеціалістом до початку лікування.

    Власне, через ці речі переживаю сильне скорочення горизонтів, можу дуже мало і обережно. Моє життя зараз – вузька емоційна стежка між обширами негативних емоцій. Як казав колись Авган, “емоційний спектр, мов у зубочистки”. 😆 На щастя, зимова погода і свята надали наснаги, і в останні кілька днів, попри все, почуваюся значно веселіше.

    Продовжую терапію. Саме з подачі Мар’яни зайнявся фізіологічним боком свого існування. Іноді шаленію від усвідомлення обсягів уже пропрацьованого і того, що чекає попереду. За цей рік послідовно і безжально було зруйновано ілюзорні надбудови світогляду. Значно краще бачу неприглядну правду про себе, і вже на цій основі згодом збираюся будувати щось більш стійке. Прямо зараз стоїть завдання зрозуміти і опанувати суворий матеріальний бік життя, від якого тривалий час посилено відвертався.

    Родинне

    Підростає донечка. Спостерігати за нею і взаємодіяти з нею – справжнє диво. Дитина дає змогу розглянути життя у якомусь особливому вимірі, де все оце стає зрозумілішим, яснішим. Дитина мотивує пропрацьовувати свої проблеми, аби зростати й бути для неї кращим батьком.

    Родина взагалі дуже сильно підтримує, по суті є головним орієнтиром у доволі непривітному життєвому просторі. Їхнє щастя є гарним лакмусом власного розвитку.

    Не меншою підтримкою є наш клюб трьох чуваків, де ми обмусолюємо житуху, ділимося болями, радостями і цікавинками. Години голосових повідомлень лишаються мереживами в ефірі.

    Творче

    З подачі Діани Веллс висунувся з творчої мушлі у більший літературний світ, навіть отримав нагороду за участь у “Поетичній добі”. При цьому у “Поетичний вир” не пройшов 😅, треба, до речі, зазирнути на сайт та почитати, як там розклалося. Більшість листів на конкурси просто тонуть у невідомості, тому “Поетичні майстерні” вважаю дуже вдалою знахідкою (знову ж таки, завдяки Діанці). Є чудові нові знайомства, які, на жаль, важко підтримувати, бо, як сказано вище, ментальні обставини доволі скрутні.

    Страшне, сумне та політичне

    Паскудна політична обстановка, спричинена низьким рівнем соціальної культури, весь час ставить майбутнє під питання. Про плани майже не йдеться. Є відчуття оголеності перед загрозами. Нарід заповзято руйнує ті інститути та жене ті кадри, які забезпечували опору, захист і розвиток. Хоча на буденному рівні нічого особливо не змінюється, не покидає думка, що життя будь-якої миті може з’їхати на виживання. Як тут щось планувати, я хз…

    Єдиним виходом бачу донорство людям і організаціям, які працюють на майбутнє: захищають тварин і середовище, борються за оздоровлення політичної атмосфери, воюють за нас, плекають культуру заради тої меншості, яка волочитиме маси по сходах Якова – вгору. На жаль, поки що можливості донорства обмежені медициною та іншими нагальними тратами, але хоча б “по чашці кави” стараюся подавати.

  • “Поетична доба” – з мушлі на курорт

    “Поетична доба” – з мушлі на курорт

    Ще взимку мені закортіло виповзти з творчої мушлі в світ. Це прагнення збіглося з відновленням зв’язку з Диана Веллс, і вона мене копнула в бік участі в конкурсах. Узагалі, я цураюся конкурсів і розіграшів, бо мені зазвичай не щастить, і чергова “поразка” переживається доволі болісно. Але Ді резонно зауважила, що я нічого не втрачу, якщо просто розішлю вірші та добірки, а там уже хай йому грець, як та карта ляже. З-поміж інших, надіслав добірку на конкурс “Поетична доба” (poetryage.com.ua), і, неочікувано для себе, побачив своє ім’я в лонґлісті. Там же був і Сергей Гуцало.

    Далі перебіг конкурсу був схожий на такий собі “творчий курорт”, адже всі учасники лонґлісту отримали відгуки від Вікторія Єрусалимська і Аля Гулієва мали змогу презентувати себе і прочитати вірші на поетичних вечорах у Zoom’і, які проводилися в режимі щоденного марафону. Чого ще дебютанту можна бажати?.. 🙂

    У шортліст я не потрапив, однак знайшов цікаві знайомства і цікаві поезії, що немаловажливо, адже я поганий читач, і тому вкрай ціную, коли рядки відгукуються і запускають образний ряд. Повернення до участі у літературному русі (літрусі, гг) спонукало дослідити власне письмо, зрозуміти власну “методу” і місце моїх слів поміж іншими у потоці. Крім того, зараз відновлюю покинутий минулого року сайт, у новому форматі.

    Отже, можу лише подякувати Elena Dorofievska за організацію, а Діані Веллс – за копняк у напрямку активності. Хай би якими побічками цей процес не супроводжувався, але головна користь від нього саме у розворушуванні психонутрощів, бо рано чи пізно лежати у напрямку мрії стає замало. Неодмінно треба також подякувати за вдумливу і чуйну аналітику критикиням Вікторії Єрусалимській та Галині Гулієвій, адже зустрічне слово на вигук у простір дуже важливе для того, хто гукає 🙏

    Диплом учасника лонґліста від “Поетичної доби”
  • Реінкарнація Amor Fati

    Реінкарнація Amor Fati

    Після тривалої перерви сайт повертається в оновленому вигляді та форматі. Тепер простіше доступитися до книжок, можна підтримати автора пожертвою, можна як традиційно почитати, так і послухати вірші. Поезія – складне та вибагливе медіа, воно вимагає інвестування часу й сил читача, однак натомість дає ключ до незвіданих вимірів душі, дає психологічну розраду та опору, одним словом, має цілком відчутний сенс поза межами короткочасного естетичного задоволення. Тому запрошую у похід химерними, подеколи непривітними, а подеколи яскравими і барвистими ландшафтами внутрішнього діалогу…