Реквієм

Вчора, добираючи вірші для майбутнього альбому, занурився у книжку, написану під час розвитку батькової хвороби. Стан його був настільки поганий, що я автоматично почав готуватися до гіркого завершення історії. Ці емоції породили багато віршів на тему смерті. На той момент родина вже пережила смерть бабці, але її забрала старість, процес був тяжкий, але природній. Батько був повний сил і бажання жити, хвороба перетинала його шлях тінню. Тому вірші були болючі. Болючіші були лише вірші, створені вже по смерті його після дворічної ремісії. Все це читання повернуло мене в той стан. Я згадав рокову ніч, коли мене розбудив мамин дзвінок, і безслівний плач її розповів усе. Тоді в голові моїй лунав несподіваний реквієм – випадково знайдена на ютюбі інструментальна п’єса музиканта Chris Gebauer “Oh God I Know That The Rains Will Come”. Її трагічний і врочистий настрій щонайкраще втілив емоції від тієї жахливої миті…

Я не забував про батька всі ці роки. Згадував його постійно, не лише на день народження і роковини. Снилося безліч снів, де намагався поговорити з ним, сварився з ним, мирився з ним, переживав спізнілу сепарацію, пробував створити міф, який спокутував би факт його смерті. Не знаю, наскільки мені це вдалося, бо в бога я не вірю, Всесвіт бачу духовним, але байдужим до людської особи. Який міф народиться з такої диспозиції?.. Біль із пожежі став невеликим вогником, але по ньому лишилася випалена земля. З попелу пробилося зелене збіжжя власного батьківства. Але його переїхало великою війною. Тепер я весь час думаю, як виправити цей звих свого часу – ще один у цілій низці звихів.

Якщо повернутися до теми міфологізації батькової смерті, то є такий образ: я перейняв у нього естафету батьківства. Ніби як успадкував цю роль з необхідністю врахувати помилки та дати доньці кращі інструменти для будівництва майбутнього. Бо ми – будівничі. Весь час хотіли будувати, тим чи іншим чином. Обламувалися і пробували знову. Поки живемо, не маємо іншого вибору, крім як пробувати знову…