Я сам написав, що «зрозумів хіпанів, роби любов, не роби війни», але насправді це дуже дивні заклики – любити. Як наче можна повернути якийсь вимикач усередині і почати любити… Як виростити любов? Як заразити нею? Яка для цього потрібна комунікація? Навряд чи вистачить штрикань «люби! люби!» І не завжди любов повертається любов’ю. Мабуть, усе, що можна зробити – то робити любов за наявності такої всередині, перш за все – заради себе самого, а вже потім – у сліпому сподіванні, що посіяні зерна дадуть збіжжя. Поза цим починається наука суспільного гуртожитку, де любов не на першому місці, хоча мета спільна – сяка-така гармонія, з урахуванням і менеджментом усіх контрадикцій.
Відповідь на своє вранішнє питання я знайшов у власному ж тексті, коли збирав вірші для майбутньої антології.
Любов існує на рівні біо-
логії, в тремтінні клітин,
що виходять на світло,
і не розуміють, що діється:
хто вони? що вони?
Тиснуться одне до одного,
рухаються крізь непевність
у довічній сліпій експедиції,
і на фоні планети порожньої
одне одному так радіють,
що усмішки стають хімією
й переважують біль…
•••
Корисно все ж перечитувати своє. Бо, на жаль, не всі одкровення тримаються в пам’яті…
Залишити відповідь