Позначка: надія

Хробак

Повзу вздовж берега,
у кожній рисі заховалась
тінь, і кольори все більше
осоружні, вгору холод
коле єпитім’єю зруйнованого
дому, без основи, невагомий,
незначущий, в рівновазі
між душею і піском, з мішком
ретроспективи за плечима,
долоні тонуть в міопії
годин прийдешніх, творить
сон із глини чорної щось нове,
щось інше, ніж досі було,
тепло лишень буде пізніше,
ще перевинайти треба тепло,
хотілося пошвидше б, бо
не знаю, скільки випадкових
чисел зіграють на руку, імлою
затуляє зір, зникають мовчки
орієнтири й мир слабким
дитям на пуповині мрії
надіється пустити крону,
попри хвилі, що ковтають
сліду мойого письмо…

01.01.2023

[…]

У мушлю долонь
дістається камінь,
тертя любові
того, хто в мінусі,
іскри заради
крихітного полум'я,
борошно заради
кавалочку хліба,
лискучі мозолі
лискучий перл
полірують зрештою,
пухирями
міряється час
і зморшками від болю,
й стрілами сивини
поперек кольору,
все, що вийшло
з розуму у красу,
тепер усмішку
судомить, таку ясну,
як погляд солдата
в осінньому шанці,
як погляд дитини
з деокупації, як
німб над батьком
із донею на руках,
як світло в обличчі
дівчини, що птах
у бетонному храмі,
гудять секунди
в стиснутих зубах,
кульгати важко так
у невідомий шлях,
втираю в скроні
оптимізму сніг, і
вірю всупереч
розчавленому серцю –
часу біг веде до перемоги,
у шелестінні оплесків
ході лискучих брил,
до фініша докотиться
і перл маленький мій,
тихенько сяде тінь його
долонь на місце між зусиль,
метелик сірий і німий…

Photo by Marin Tulard on Unsplash

31.12.2022

Жорна еону

Гуркоче час,
якби ж то зачепитися
за землю, коріння саду –
пальців судома, тобі – дерева,
комусь – недопалки, тобі – злість,
комусь – горло порване,
але поперек усього повинні
бути сонця промені,
пестити усе зруйноване,
вивчати черговий урок історії,
під плитою тектонічною поховане
найповільніше зерно ДНК,
протягом тисячоліть
утворює гори
із вогняної повені,
здіймає голови,
і з щелеп зсудомлених
нові пагони сходять...

Обкладинка: Jr Korpa via Unsplash

31.03.2022

Гудить... тримає земля удар
від уражених ентропією,
хто не пізнав любов і став
злоякісною пухлиною в тілі,
доводиться тепер нам
займатися хірургією,
в пікселі лікарі стоять
і дарують життю можливість
зрости крізь асфальт
сліпобачення жовтим квітом
надії...

Оригінальне фото обкладинки: генштаб ЗСУ

15.03.2022

Померти б у кращі часи...
Видряпатися б до світлого
майбутнього, аби
хоч оком кинути на
мирний вільний плин,
де сонячний вогонь
всередині живих
не спопеляє – рухає двигун,
і крутиться яскрава карусель
крізь дні, за партитурою
приємної рутини
сходинок до мрій,
якими крокувати можна
неквапливо...

Photo by Jukan Tateisi on Unsplash

15.03.2022

Маніфест

Все...
зірвало греблю,
потекло
з очей
і відливається
в слова, які
за кілька років
не зачеплять
вже нікого, я
на те, принаймні,
щиро
сподіваюся,
бо нахуй
проживати
це м'ясне
безглуздя
знову,
хай бетоном
залиє рота
потворам,
кому кортить
собі подовжити
комфорт
мерзотою
такою,
запам'ятайте всі
кидали світу,
тому, хто живого ворог,
живе в
горло зрештою
гостре
встромить:
зуби, пазурі, дзьоба,
роги, кігті й тризуба,
й не буде вже більше
такого – не буде...

Photo by Daniela Paola Alchapar on Unsplash

15.03.2022

Безкінечність садів,
безкінечність берегової лінії,
і хвилі степу безкінечні, й небо,
небо нескінченне, світанок
стільки, скільки треба, і скільки
треба день, і ніч пірнає у безодню
зір в червонім колі поцілунку сонця,
лунає серця тріск, бо рветься струмінь сліз –
ріка туди, куди відкрило двері надзусилля,
і крилами там стане крик, й розквітне все
колюче білим навесні, ти дихай, дихай і лети,
нехай пульсують ніжно та потужно ребра,
над неможливим прокидаючи мости...

Photo by Jonathan Bean on Unsplash

15.03.2022

Стовпи майбутнього

Із чорного диму
до неба здіймаються скелі
сягають нечуваних досі висот,
між ними пошепки тчуть полотно,
і поки що навряд чи хтось побачить
результат старання, та в майбутті
з пітьми проступить квітний шум,
і коло хати змагатимуться діти у красі 
заради втіхи, а не задля виживання...

Photo by Max Kukurudziak on Unsplash

15.03.2022