Садок вишневий коло хати, інвертори між бджолами гудуть, блищить акумулятор індикатором під ковдрою бетонного бункеру, сузір'я душ, знервованих і впертих, поволі формує систему нічного освітлення, випростуються в простір артерії, перетікають між тілами сили, даючи змогу стати більше, ніж один, отримати ще більше я в мережі ми, витягувати з льоху заблукалий світ кривавими стежками еволюції, ось вечоріє, ось червона мить над горнятком гіркого трунку, у сліпоті контуженої голови орієнтуєшся на витягнуті руки, й рухаєшся вздовж дротів систем автономного живлення...
Дітлахи сідають на бульдозери та екскаватори, дітлахам не потрібен цей мотлох дорослих, згрібають на полігон могильника біологічно небезпечних речовин провини днів, заляпаних кров'ю та блювотинням старих кентюхів, які відмовляються помирати, пожирають світ через труби і шахти, тромбом сидять поперек горла новій крові, гігантські кліщі, залізними гусеницями й 42-хкубовими ковшами діти розтрощують скирти отруйного гною, оздоблені позолотою, витягують із храмів клубки хробаків- кровопивців, розпочинаючи тривалий процес дезактивації ґрунтів потороченого поспільства, щоб нарешті можна було щось проростити, збудувати подобу дому у цьому місці, такому чудовому, але так болісно тимчасовому, діти просто не мають часу на маячню зашкарублого звичаю, їм потрібне живе тепло вже зараз, не в світлому завтра, і батьки, які їх любили, навчили їх будувати й не мати поваги до хамів, не вірити в диво, нарощувати й домінувати, у світі, де всього так болісно мало, плекати наявність, примножувати наявність, робити якомога більш багато, а значить, захищатись від того, хто об'їдає й висмоктує кістковий мозок, значить, сідати на екскаватори та бульдозери і рівняти з землею башти культистів голоду, щоб цього разу точно "ніколи знову"...
Арматура координат не повинна ув'язнити нейропластичність, тягар може бути будівельним матеріалом, якщо спромогтися зняти його з душі та покласти в основу майбутнього дому, так багато не можемо, та все ж чимало й спроможні, навіть у стані равлика, навіть у стані амеби, виявляється, навіть на таких маленьких енергетичних рівнях сховано чимало руху, навіть в одноклітинних є потенціал майбутніх титанів, слава ж бо наполегливості еволюції, навіть в інерції, навіть в інерції...
Бетоновози вервицею тягнуть – постане храм з кутастих форм, відлитих з попелу та епоксидних смол, високе небо лоскотатимуть, пахтимуть ладаном та електронікою, у текстурах стін долонями ти зможеш прочитати про ті храми, що стояли до і падали, бо падати – обов'язково, ви́сіли у порожнечі сном, аж поки хтось не брав у жмені плоть розтрощену й не починав громадити новий остов, ніким не прохане продовження занепокоєння, ніким не очікуване ворушіння, шторм у краплині води, дзижчання надокучливе у скронях, брилою важкою виринутий стогін, наріжний камінь у фундації душі – тендітна грудочка любові, скрупул, про який сигналізує біль...
Гонг лунає у храмі підвалин, задля висоти така гігантська сила опанована, не страшно більше ступати за край утроби, танцюють боги в цьому просторі грому, і ти з ними разом злітаєш і пурхаєш, зблиск метелика через підкинутий погляд...
Вишило променем поле кислотне, вишили голкою поле лляне, виший і тіло зі скла та бетону, сповите в базальтову ковдру, із тою ж любов'ю, і поверхи до піднебесся глибокого, і 10к речей безмежжя зберуться у терпкий ковток шипшинового морсу перед панорамним вікном на утопію...
Мене привабив твій геном, сузір'я духу у клітинах, дерево судин, тепло червоне, в них розлите, ми зрослись, не розірвало вітром, і коли між нас життя розквітло – спллуталися квантами, зимовий присмак відстань отруїв, зігрітися непросто в заметілі, ми тепер малі уперті юніти, на жорнах долі болісно розхристані, стискаємо коштовні миті, тягнемось у бік весни...
Квітка маленька й велика рана, обрав, дурненький, зростити нерви на шкірі, мовляв, доторкнутися Сонця, тримати жовтеньку, аби завжди тріумфувала і ніколи не боялась щезнути...
Занадто впертий, аби бути холодним, надто боягузливий, аби бути гарячим, відторгнений з уст божества разом із тьмою собі подібних, чи здатний цей натовп сліпих стати глиною для вмістилища слави та величі? Мрії підняли в повітря захоплення авіації, тіла літаків розрізають міліметри зіниць, хотілося би калікам так само, але переламані кістки розігнатися не дають, то яка їм ціна? То яке їм пристосування, коли вперто підштовхує в спину бажання продовжити дихати? Замість відповіді штовхає він колесо днів у напрямку примарного блага, баченого колись у дитячому сні, з кожним кроком пізнаючи мудрість мовчазну кротів, які обслуговують корені секвої, такої високої...
Крила душі величної не витягнуть тіло, побите сухотами, звірі мікроскопічні та смертоносні вгризаються в полотно ікони, сліпі до краси її, воля до здійснення жевріє вперто в очах облуплених, спазмить руки, врослі в залізо, в щелепах подвійного фронту нажаханий захват мегагерцю, горду корону вдягає мученик, і в світлі його орудують підземні мешканці, усувають наслідки життєдіяльності пошесті, бережуть вронену соколами мрію, загорнуту в капсид цинізму та розрахунку, повзають і торочать під носа: ми будемо жити, ми будемо жити, ми будемо жити... ...потроху, попри
Вежа, вежа... шахта в небо.
Риєм, риєм... колобродим.
Крутим, крутим...
Жорна, жорна...
в небо женемо гвинти, і
білим, білим димом колір
геть летить від голови,
біографій сірий попіл
пригортається до вій,
осідає в альвеолах
паливом інертних мрій,
кожний попередній поверх –
надбання пітьми, і стогін
крові по судинах м'язів
чорною образою відгонить
замість чистоти без докору
й догани, стовбур цей
польоту янголів будують
шахтарі, яким не пофіг,
хоч не вистачає сил
на поталу кинутись Красі,
штовхають камінь колами
шорсткі долоні й годі,
тим і горді, голі в чорнім
золоті в тіні осяйних крил...
Ані планети "Б",
ні часу "Б",
багатовимірна
спіраль – блакитна
мрія, тут і зараз,
б'є́мося об стелю,
кульбаби у пітьмі,
і Сонце нам завжди́
у перспективі
вже протягом десятків
поколінь, малюємо
його в пилу кривими
лініями, стигнуть плани
у сталевім зернятці
терпіння, у надії, що вода
крізь парость виточить
каміння, і гратиме
арпеджіо проміння
на стомлених без-сонням
віях під ковдрою весняних днів...
Прапор вічно далекий
такий майорить аж на лінії
обрію маревом двокольоровим,
міраж, мотивація вічно йти
чи повзти, чи лежати у напрямку,
озивається волею, долею, болем,
зі смаком надії ілюзіями, приводом
стати героєм, приводом для роботи,
приводом озиратися, коли викине
вітром за борт у сиротливе тепле море,
де не так багато залишається свого,
шлях до стягу - коловорот посівних,
коловорот городів і трикутних на них
людей, гарних і не надто, добрих і не дуже,
дужих духом і таких собі, звичайних,
розлетяться всі, рано чи пізно, тіла
пелюстками та попелом, а пагони
залишаться, пагони - поручні душам
триматися, щоб не покинути вирій,
де б не тріпало їх течіями атмосферними,
прапори майорять серед оплесків
інших полотен з інших ландшафтів,
під Сонцем одним...
Грім засвідчує злам простору, конусом час ятрить пергамент, забиває твою ДНК у камінь, кам'яні могили – німі скрижалі – тепер оживають, кричать, кричать... вишивають на тілі пострілом, пострілом, очі твої роблять смертоносними, я так сподіваюся, так сподіваюся, що громовиць у твоїх руках на всіх вистачить – нас і їх, проти й за, і хоч би лабіринт натякає на те, що виходу звідси нема і не буде, надія сама сумна все-таки нудить, і над безсиллям триває твій біг, у стінах знаходиться лаз, поза межами віри, на звичці одній і на гормонах наднирковиць, на жіночій логіці, на інтуїції, на чарах чи ще на якій нісенітниці, (one shot – one kill, no luck, just skill...) тягне вперед войовниця потяг, повний баласту, повний любові, повний тендітного м'яса з кров'ю, якій хочеться циркулювати, а не проливатися, повний прагнення цілуватися, а не вмирати, бур'янів повний, яким зростати б, а не валятися й сохнути осторонь траків потворних, на зболених твоїх долонях, на хвацьки всміхнених устах твоїх зашифровано те, заради чого в серці те, заради чого все оце...
Генетично поторочена червоною чумою лялечка виштовхує назовні потворного мотиля, чи вдасться колись ужитися з травмою? Історія ніби щораз дає шанс переродитися, але разом з тим усе тяжча на колі гончарному глина, глизява, розпливчаста, скидається на блювотиння з нутрощів Кроноса, замучена кількістю спроб породілля, вже дивиться осоружно на живіт свій, блюзнірськи плодючий, авось народиться серед усіх відчайдухів нарешті той, хто відітне потворному богу крашанки, й розімкне страшний сон, і на вітрі колихатимуться коси ДНК, такі щасливі й вільні, й подих тектиме з грудей у крила махаонів...
Я сподіваюсь, що колись покинемо руїни міст, історії скрижаль віддаючи причастям тіла нашого у рот Природі – най хрумтить, ковтають терпкий попіл корені, бо вже коли узвозом кольоровим котиться додолу все, немає спадку долі кращої, аніж капелою служити птаству, в'ється їхнє соло хай під купол безкінечності, червневим золотом зотлілому вбранню опалих мармурових тіл, співочий доказ - вирій тут, повір, він зовсім поруч, не журись за формою, планета горне ніжно пил, який невдовзі знову буде кров'ю...
Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, ідуть солдати з автоматами сльотаву й перебиту путь, співають, ідучи, дівчата над головою марить прапор, роса секунд, неначе ртуть, а з нею діти, тата, мами, а з нею мрія ще́мить дух, а з нею стільки не встигають завершити на зльоті рух... і осипаються, мов зернятка гранату, даруючи містам ранкову чашку кави ціною наскрізної рани, з якої крила втомлені ростуть... співають залпами гармати, садок здригається, але хрущі – гудуть...
Ти живеш у моїй потилиці, довкола бігає Вона, далі – ті, хто став родиною, і далі так, орбіта за орбітою, намотується вся моя мала галактика в неосяжному морі квантів й іншого космічного планктона, я радий, що між усього ми бачимо спільний сон і крутимося з усієї сили у Неї під рукою, бо Вона є Любов...
До болю банально зловити поетичний настрій у Львові, але він таки зловився. Місто наповнило голову свіжими образами, повернуло потік свідомості в нове русло, оздобило неочікуваним колоритом. З того шумовиння вийшла “Львівська соната”, віршований подорожній щоденник, нотатки з розмови з містом. У цьому дописі я зібрав усі шість частин воєдино для зручності сприйняття.
І.
Довкола Бандери ганяють діти, в повітрі ладан і коняччин послід, у серці відроджується надія, і ятрить серце, і душать сльози, було би просто, та надто складно із перемогою в'ється зрада, іти далеко, йти ще довго, бозна- куди заведе дорога, на очі хіба натягнеш пов'язку, в руку – костур, потроху в мряку підеш до Сонця: "Дивися, Тату, квіток так много, квіток – багато! Я хочу горку! Давай гарати!" – найвища правда, достойна храму, бери і тішся, бери задарма, для неї сили, для неї в'язи, вона вгамує, вона розрадить, вона розставить нас по полицях, дивись і вчися, дивись і вчися! – аби не марно...
ІІ. ПЕРСЕФОНА
Важкою ходою з двобою виходить Весна, на руках Її стигмами сніг б'є у шиби, та вперто з обличчя до неба здіймається квіт, зосереджується на диханні, рахує предмети, шепоче у гіллі прадавні молитвИ, soli Ver honor et gloria, пурхають рядки, у калюжах стопам Її босим усміхаються брижі, у храмі чекають вогні, розливаються пахощі – залишилося тільки ввійти, і простягнеться у безкінечність Її стомлене тіло дугою до Літа, і нині й присно, на віки-вічні, так і амінь...
ІІІ. ВЕЧІРНЯ
Чорним диханням час огортає споруди у саван, перетворює вулиці на темну процесію вдів зі свічками пригадування незабутнього, таємницями на кінчиках пальців, ключів на губах, історіями в сховищах очниць, вони пам'ятають пристрасті, що штовхали вночі на мечі й на любов, пам'ятають порушення статусу кво пророками й шарлатанами, товари услід за грошами, обличчя в потоці марнот, різномасті марення, гомін мов і нот, і дзвони... дзвони... дзвони над дахами, зходження тіла христова у рот прочанина, осяянного світлом з висот під куполом, де літають архиянголи, замиловані лицем Яхве, що зорю ранкову, світлоносні, з емпіреїв униз подають...
IV. ШОКОЛАД
Плоть Петра відгонить діабетом, стікає патокою вздовж хреста перевернутого, збирається у великодні кекси до греко- католицької меси, і кожен матиме причастя, кожен доторкнеться таїнства кишкового бароко нави, живописного брюха бога, що витягнувся, розіп'ятий, під сонцем скупим квітневим, з гіркотою в склепінні рота від любові нерозділеної, від невиправданих очікувань, від непорозуміння згорнутої книги – розлетілися птахи і літери, і пір'я оберталося униз, через проміння на портреті сина, в долоні складені Денниці, який поміж тіней прочан, в молитві схилених, стоїть...
V. LACRIMOSA
Вага добровільно взятої справи стискає хребет вражаючим тоннажем усіх зібраних купи частин металевих каркасу ранкового світла, від падіння тримає лиш скрип відпрацьованих строп, не існує жодної, навіть найменшої, недовіри до вашої сили, одне надзусилля здійснити вас тільки прошу – звільніть накопичене море з повік, не тримайте грози у судинах нервових тканин, хай хмари здійснять свою функцію – виллють воду й щоками краплини вишиють відмітки подоланих викликів, нехай дощ збереже імена, після бою погляд відмиється для врочистого відкриття побудованого дому Сонцю, що закляклі м'язи прогріє, й тіло, навчене битися, навчиться також – танцювати...
VI. ПІСЛЯСЛІВ’Я
Скрегоче кігтями у двері понеділок, я щелепи стискаю мимохіть, карбую цвяхом на склепінні мить: 9 квітня, 23й рік, Великдень, Львів, the future is not set, there is no fate but what we make (c) [si], Весна увійшла у Храм, хочу вірити в обіцянки собі, хочу вірити у високий замок з пилу в моїм кулаці, що згріб на дитячому майданчику (ґрунт, гумова крихта й кремнію диоксид) з останнім снігом навесні, залишаючи землі слід, у якому ми будемо стрибати, пізнаючи науку висоти у верхівок дерев, і приручимо той дикий понеділок та будемо ще гратися з ним...
Скрегоче кігтями у двері понеділок, я щелепи стискаю мимохіть, карбую цвяхом на склепінні мить: 9 квітня, 23й рік, Великдень, Львів, the future is not set, there is no fate but what we make (c), Весна увійшла у Храм, хочу вірити в обіцянки собі, хочу вірити у високий замок з пилу в моїм кулаці, що згріб на дитячому майданчику (ґрунт, гумова крихта й кремнію диоксид) з останнім снігом навесні, залишаючи землі слід, у якому ми будемо стрибати, пізнаючи науку висоти у верхівок дерев, і приручимо той дикий понеділок та будемо ще гратися з ним...
Довкола Бандери ганяють діти, в повітрі ладан і коняччин послід, у серці відроджується надія, і ятрить серце, і душать сльози, було би просто, та надто складно із перемогою в'ється зрада, іти далеко, йти ще довго, бозна- куди заведе дорога, на очі хіба натягнеш пов'язку, в руку – костур, потроху в мряку підеш до Сонця: "Дивися, Тату, квіток так много, квіток – багато! Я хочу горку! Давай гарати!" – найвища правда, достойна храму, бери і тішся, бери задарма, для неї сили, для неї в'язи, вона вгамує, вона розрадить, вона розставить нас по полицях, дивись і вчися, дивись і вчися! – аби не марно...
І.
Продертися до любові
крізь повіки, замальовані
хащами залізобетонними,
дотягнутися цілеспрямованою
стрілою до справжнього,
бачити хованки променів у
пушечку окрай щоки, і сорочку,
що пестить полотна поля,
і розслаблений обрис руки,
солоне море над безоднею
зіниць, куди від долонь тепло-
провід віддасть накопичену
стиглість моїх пекучих потягів,
відбитих у твоєму погляді,
поволі двоє стають одною
долею в плетиві своїх коренів,
долаючи кам'яний лабіринт
від і до - волі, нульової відмітки
стабільності конструкції через
вічність на долю секунди світлової
хоч би…
ІІ.
Було димно – весна
передчувала завтра,
ми – котилися у пущу,
щасливі, хоч би й
закручені пружинами
старання одного з най-
важлиіших завдань на
Землі – з рук кохання
переданий квіт відпустити
у плавання морями грізними
ймовірностей, ти була
сповнена сяйва й турботи,
я тримав руки напоготові –
нести нас чи бити обом нам
дорогу, попереду хвоя
вітала прихильно, запрошуючи
до всенощної священного
безсоння, танок дихання
й болю – і "я з тобою", і
я тримаю долоню й тоді,
як ти не відчуваєш, така
зайнята жіночою архітектурою,
я у храмі твоєму колона,
я сповитий довкола, і я
той, хто стискає ножиці,
коли вона співає на твоїх
грудях, аби літала в най-
світлішому майбутньому,
у садку вишневому, або
між зорями, де перші
колонії будуть наповнені
сподіваннями, для довгого
походу найважливіш
коронувати серце,
до рук укласти зброю,
здатність бути перекотиполем
й пускати корені мати,
знати, що завжди можна інакше,
краще – можна, і навіть коли
перед дзеркалом внутрішнім
залишається пустка, у бліках
апофенії ховаються знаки,
і з попелу вийдуть пагони,
якщо достатньо довго бути,
ми народили тебе в димах,
ми несли тебе поміж краплями,
ми несли тебе під металевим
градом, тепер несе тебе в часі
Мама, і Тато махає з екрану
та в листах, намагаючись
дотягнутися та віддати свій
найкращий шмат від торта
в потаємних кімнатах його
єства, і в щічку поцілувати...
...не знаю, що буде та як,
мотаю нерви на сподівання,
що цитаделя моя мала
витримає випробування,
і я буду ще з вами мандрувати
по світах у захопленні
творіння та пізнання...
ІІІ.
Ми довго з тобою
блукали у хащах,
губили стежками
шматочки душі,
розставляючи міопічно
поза фокусом маячки,
все на краще,
звикали на гору постійно
надії свої волокти,
і тоді, як лихо стихійне
громами розбило
шибки, я побачив
на долю секунди
напрям поміж крапельками
в дощі, туди йти дуже лячно,
але капілярами наші пальці
встигли зростись, а значить
ти будеш зі мною,
як буду фундамент
для хати складати
вночі, ми там спатимемо
в позачассі, коли сили
вистачить розслабити
кулаки, і не впасти
під натиском сотень
причин і наслідків,
бо ми будемо на 6000
футів над ними
трьома серцями
стукотіти свій ритм...
Чи твоя вода
вертається зі снігом,
коли зійшла до неба
із трави, чи принесли
вітри її до мене через
кілька сотень кілометрів,
й лягла вона мереживним
листом на вії, та стекла
оповіданням, залишивши
ще один сріблястий слід
у бороді? Чи будемо ще
разом в цій усій воді, чи
побудуємо у вирі водню
в безкінечності часів свій дім
і теплий хліб розломимо у нім,
й позбудемося втоми й горя,
винагороджені за всі
докладені зусилля тишею
літніх садів увечері?..
...не знаю... але так хотів би...
Я живу із шістьма котами, я не миюся майже і не прибираю в хаті, сил вистачає лише на них, корма їм насипаю, води наливаю, чухаю за вухами, і як спати лягаю, то довкола і на мені сплять вони, прайд малий мій, три чорних і три чорно-білих хвостатих тварі збираються в теплі клубки, над нами ракети та дрони літають і вибухають, і жити по-хорошому нам варто в метро чи в підвалі, але ми обираємо безрозсудно уперто на поверхні дихати, в цьому немає ні претензії на гідність, ані бравади, просто констатація факту, що ми такі є між усіма останніми, хто виживає в країні мрій під розстрільним вогнем москалів, і ми також глибоко вдячні титанам тим, що небо наше на плечах тримають ціною колосальних зусиль, без бравади, наодинці з усім, що витримує іспит на правду, даючи змогу вибору – внизу чи вгорі зустрічатися з долею, і яка вона нас зустрічатиме: чи біла смертно, а чи з чорними грудьми землі в намисті з квітів і розсипаних плодів із саду, де сновигають й никаються шість котів...