[…]

Ти розкрив книгу всесвіту,
і виявилося, що сторінки пусті,
цей палімпсест зісканувати
можна язиком хіба, тоненька плівочка –
історія на кінчиках нервових,
рівний видих порожнечі на
нерівностях твоїх приймає
форму – хочеш, і виходять
перші літери ландшафту,
крізь німоту нудьги поза собою
вчишся говорити, винаходиш
мову окрай відчаю, сваволю
крізь реторту трансформуєш
у любов, і стерпною стає
необ'єктивність значення,
свою вагу передаєш фантому,
сплетеному з імпульсів малих,
матеріалізується будова дому
в неприязній динаміці пітьми...