Садок вишневий коло хати – з бункером, оснащеним системою водопостачання з фільтрацією та каналізацією, з вентиляцією, гідропонікою й бетонним тунелем до другого виходу, арсеналом з тактичних дробовиків АА-12, з якими може впоратися навіть дитина, й чималою кількістю магазинів, й кількома ящиками гранат в оточенні консервації, глибоко, сталево затишно в сталевих обіймах, тепло родини отримає бронік, і все буде гаразд у нас...
Кожний nach
обтрушує шлак
зі стінок шахти,
вібрує поверхня
тунелів порожніми
дзвонами, протяг
формує туманність
пилогазову, забирає
кудись у вакуум
плавати, на траву
осідати снами,
чия якість не
матиме жодного
значення, але
це нестрашно...
Не надто важить
колір самотньої цятки
між цяток на камінці,
та очі її вміщують стільки
неба... й послання
далеких зоряних систем
іскрують у краплині темної
води її, без розуміння, та
з відлунням захвату...
Тягар заповітів на шиї,
в руках металевий колос,
у лещатах пульсують надії,
жене воювати свобода,
свобода – то не сьогодні,
свобода наза́вжди завтра,
свобода – прозора мрія,
за яку прийнято помирати,
у небі вальсують стихії,
в окопах суворі солдати,
вбиватимуть, не загинуть,
сподіваюся, за свободу,
бо хочеться дуже жити,
собі хочеться та іншим,
хати́ мурувати, саджати
сади, з дитиною грати,
сміятись... та не сьогодні,
тато ще поки на екрані лиш...
Моя добра приятелька позичила вигуляти свій 70-300, і от я його нарешті вигуляв на балконі, та ще нарешті обробив результат. В душі нещодавно заворушилося бажання завести телескоп і клацати небо. Знаю, що це вкрай непросто, але все ж… Колись в отроцтві я доволі так захоплювався астрономією, але не геометричною її стороною, а – фізико-романтичною: температурами зірок, складом газових гігантів та “Космічною одіссеєю 2001” Артура Кларка (фільм і поруч не лежав з книжковою версією).
Це хлопчик, який полюбив свій страх, очі замотав бинтами, перевернутий трон змонтував і прикрасив глиняними черепами, сам себе коронував терна́ми, поста́в монархом власноруч написаної драми, сам собі диявол, сам собі коса поперек адамового яблука, епітимію наклав собі сам, сам себе ритуально став убивати – а всьому причина одна зернина дрібна́, смішна́ причина, яка потрапила у браму не того горла, стала абсурдним наріжним каменем в основі шахти храму, стала антрацит душа до пожеж регулярних звикати, стала себе сама у горнило життя закидати, нашаровувалася пітьма роками, ховала кістки й сміття у саван, бо не мали ми іншого матеріалу для мурування свого "я", не мали іншої домівки, аби прикрашати... ...тепер-от сидимо вдвох у тронній залі, на очах Аріадни, ворушимо скалки вугілля, одне в одного в очах віддзеркаленнями... ставимо питання й навчаємось відповідати...
Бачив світло в очах паразитів,
таке мертве ззовні, тепле зсередини,
в житті кожної тварі бога порівну —
хоч змагаються насмерть форми —
бо кожна гидота теж зоряний попіл,
і попіл кублиться, утворює колір,
нагромаджується в силуети,
в'ється рядками історій, як заковтують
одне одного в ритуалі плоті, й кожній
частці завданого болю є частка ненависті,
ланцюгом руйнації прокладається
шлях любові, у війні винаходиться мир,
дихають хробаки уві сні, задоволені,
здіймаються левіафани над морем
брудним, щоб відчути себе живими,
благословенна котиться планетою
сваволя під прапорами світлих мрій —
де з тобою ми опинимося в ході злої гри? —
загибель спіткає чудовиськ,
загибель спіткає достойників,
слід, що лишиться в космосі з то́го,
такий жахливо незначний,
але втім...
Коли виплеснеться хвиля
біому планети у зовнішній
простір, перед обличчям
померлих зірок так само
колихатиметься у невагомості
сміття дріб'язкових безладь
у життях прямохідних приматів,
пиха, паразитизм, боягузтво,
брехливість, примхи, помИлки,
приховані зрадливі потяги,
тяжіння до вбивства, театр
проекцій, цирк претензій,
хробаки недовіри і ще бозна-
скільки різновидів пошесті
комашитиметься космічним пилом,
проступатимуть виразки
крізь шкіру роками будованої
статуї надлюдини в болючому
світлі свідомості, в потоці
світової стихії руйнуватиметься
оздоблення святого місця
доторкання емпіреїв з матерією,
щоб застигнути в статусі кво,
проступатиме краса кривизни
крізь божественний епітелій
статуї монстра, що відкидає
довгу тінь героя за подієвий обрій,
прокладаючи дорогу в невідомість
крізь токсичні хмари міжзоряної суєти...
Над дахами струменять літери, картинки летять із вікон перемішані з нотами, нейронна інфраструктура протягує дендрити кібер- нетичні від мозку до мозку, поки що – органічних, біо- логічні потяги трансформуються в оптоволоконні патетичні сонати під акомпанемент поскрипування серверів, кохання, ненависть, трагедії, марення в'ються довкола антен, осідають у металевій пам'яті нашаруваннями нової ери для майбутніх археологів...
Жорна обертаються під дією часу,
залежно від діаметру, обертаються
швидше або повільніше, зерна всього
народженого Порожнечею перетираються
поміж ними на борошно першого сорту,
фігури в чорному замішують осяйне тісто,
церемонно вкладають у сонячні плями
карбонові волокна, які ввібрали всі значення,
склали ноти смаку витончені - Всесвіт став
смачніший завдяки сотням тисяч дрібниць...
Дитина пахне богом і надією, маленьке дике звіреня, волога вранішня зоря в обіймах ночі, що назавжди поруч холодить потилицю, і згодом проросте в хребті, розкриється бутоном пізнання, але це буде потім, поки ж можна просто бути поруч з абсолютом, із дурнуватим усміхом окситоцинового раю, сповиваючи перлину, пригортаючи до тіла, щоб усе тепло можливе віддавати диву в дар...
Якщо є душі,
душі йдуть
у кольорах
червоної години,
вздовж контрастів
зимних, за́вжди зимних,
навіть як надворі літо, йдуть...
...поволі, але неймовірно легко,
сніг під кроками не скрипне,
і гілля не затремтить,
не скине ро́си, не стривожить
птаство, стурбують сни лише,
заплутані в нейронах, записані
в речовині обличчя, імена, місця...
...зима вкриває пам'ять кригою,
кристалізує ті сліди поперек нас,
пилок зірковий в оці зависає
сузір’ям інію, цей холод
з глибини грудей
пручається потоку часу...
Вежа, вежа... шахта в небо.
Риєм, риєм... колобродим.
Крутим, крутим...
Жорна, жорна...
в небо женемо гвинти, і
білим, білим димом колір
геть летить від голови,
біографій сірий попіл
пригортається до вій,
осідає в альвеолах
паливом інертних мрій,
кожний попередній поверх –
надбання пітьми, і стогін
крові по судинах м'язів
чорною образою відгонить
замість чистоти без докору
й догани, стовбур цей
польоту янголів будують
шахтарі, яким не пофіг,
хоч не вистачає сил
на поталу кинутись Красі,
штовхають камінь колами
шорсткі долоні й годі,
тим і горді, голі в чорнім
золоті в тіні осяйних крил...
Диво – випадковість,
статистична похибка,
рідкісний збіг закономірності,
не сприймай диво як правило,
не вір у змогу контролювати
його, живе диво там, де закінчуються
технічні засоби впливу,
диво – вільне, божевільне,
свавільне, диво – пурхає так,
як хоче, і кого захоче – саме вибере,
без огляду на моральні заслуги,
на вірування, на місце проживання чи
на професію, на вік, на стать і
на біологічний вид, диво там,
де кванти, там, де бозна-ще
які частки, котрі спіймати неможливо
навіть у колайдері, тому переклади свою
надію з див на дію, якщо бажання є
дійти до мрії - дій...
Добровільне самоушкодження,
прикладання рани до рани,
проростання взаємне волосками,
нейронами, гіллям, псевдоподіями,
ворушіння єдиною пліснявою, сома
клекоче у благоговінні, спазмує в
захопленні, голова розквітає німбом
електронної емісії... богом зве це загадкове щось
у дзеркалах свого лабіринту, аморфне
і невловиме, допоки від шкіри до шкіри
не лясне блискавкою дива, й не залишить
у стурбованій пневмі озоновий вірш...
Дорога лишилась така
страхітливо коротка,
пряма і порожня, немає
більше за що зачепитися,
ближче і ближче туман,
і терпкість вимочених
трав на ґрунті чорно-глиняному
досі не була ще так близька,
у суміші гіркій з останньою
цигаркою тане на губах надія,
усе життя вміщається у видих
"Слава Україні!", а далі крапки...
крапки... крапки... крапки...
Ерозія проявляє процеси у надрах,
буря піщана обточує фарбу,
корозія мучить суглоби зі сталі,
стогне споруда мосту через вічність
у недосконалість становлення,
трасовані польоти намірів
пишуть ікони любові й лишають
рани навиліт у спокої шун'яти,
вириваючи з безглуздості значення,
значення, позбавлене еталону,
окрім терезів твого серця з попелом
зірковим на протилежній чашці,
в холодному космосі катастрофи
сверлюють ДНК мереживами кадрів
коротких існувань, які падають... падають...
падають кістками доміно у напрямку -
куди?.. не знаю... не знаю... не знаю...
сподіваюся, до раю, бо люблю...
На мою скромну думку, соціалізм – це неминуча хвороба егалітарного суспільства, яке [ще] не має продуманої структури.
Погіршує ситуацію постійний інертний відкат суспільства до централізму – як не військового, так економічного, коли олігархат посилено монополізує ринок, чим знищує його рушійну силу.
Так чи інакше, бунт мас і охлократія небачених досі за кількістю людей суспільств, переживає своє перше за всю історію визрівання, тому інфантілізм/патерналізм/соціалізм – можна розцінювати як нормальну реакцію незрілого організму на доросле життя. Хочеться назад, в утробу, хочеться зобов’язати сильних світу цього (батьків) служити собі або ж просто розграбувати шафу з варенням.
Проте, як досягнення бажаного для інфантила насправді шкодить йому, так і для суспільства воцаріння соціалізму досі оберталося черговим ошуканством та подальшою монополізацією влади найбільш агресивними верствами.
Попутно відбувалися такі огидні явища, як голодомори, котрі вже ніяк не спишеш на “дитячу гру”. Попутно відбувалося виховання єдиного класу, можливого за соціалізму: рабів під підбором агресорів, де виграє лише найвищий агресор, бо єдиний лишається чистим від лайна, що стікає поверхами цієї гидкої піраміди у відповідній прогресії.
Наразі цей процес спостерігається у Західній культурі. Егоцентричні монопольні тенденції створюють потужний реакційний рух пролетарів-інфантилів, які борються (як завжди) за світлі ідеали, проте ніц не тямлять, що сповідувані способи їх досягнення призводять до геть протилежних результатів.
Олігархи, що прикидаються капіталістами, самі пилять під собою гілку, не інвестуючи достатньо у формування нормальної демократичної структури у власному середовищі. Охлос, у свою чергу, не розуміє (хочеться сподіватися, поки що) ролі свободи об’єднань і ринку у цій соціальній грі. Натомість обирає собі форму натовпу, де люди не чують одне одного, лише того, хто з мегафоном на броневичку.
Зрештою, хочеться також сподіватися, що все це таки мине раніше, ніж спричинить руйнівні наслідки для Заходу. Тобто, сподівання на зародження демосу з малих вогнищ свідомості й зрілості поміж сліпих.
Doch alle Lust will Ewigkeit—, —will tiefe, tiefe Ewigkeit!
Friedrich Nietzsche
Якщо є життя після смерті, то я хотів би лише таке, де можна було би колись дочекатись любимих людей, інакше мене би спіткав колосальний сум, і це життя було б тим, що хтось називає "пекло", якщо дійсно існує душа, яка провалиться крізь атоми у квантовий вимір, коли тіло своє відпрацює, чи якось ще шлях його увірветься, я хотів би, щоб, рано чи пізно, ми знову зустрілися там, і заплуталися б, щоб тримати зв'язок, де б наші частки не літали, зневажити відстань, зневажити пустоту, подолати відсутність, існувати рáзом до теплової смерті Всесвіту, і після переродження йогó з новóго Великого вибуху... ...істина, вірогідно, не в тóму, істина, як зáвжди, нудна й механічна, але це не завадить мені бажати, аж доки для мене навіть пітьми не стане...
Титани континентальної філософії змагаються на фронтирі думки, в октагоні власних черепів.
Звісно, аналітична філософія вважає континентальну “літературознавством”, однак аналітична філософія не опікується питаннями створення людиною власного місця під Сонцем, протягнення ланки між собою й достобіса осоружним та водночас прекрасним світом довкола. Морально-етичні проблеми реальні, наука не завжди задовольняє своїми відповідями на них, а релігійні рішення мають у собі чимало отрути. Тому континентальна філософія повинна жити, опліч психології та всіх інших сфер людської діяльності.
Вас тут нема, ви – там,
голограма в кінці тунелю,
спроектована з мого
третього ока, повзу до вас
безводною пустелею
під виєм кодла мороку
над головою, у спалахах
повітряної боротьби поставив
катетер системи переливання
поту в ударні засоби, сподіваюся,
вдасться цей полин прожувати,
ще чимало на що сподіваюся,
трясця їхнім матерям усім,
не знаю... не знаю... не знаю...
кінцівками перебираю
лишень у напрямку своєї
голограми, до ікони
двох радісних усмішок...
Ось вона – чорна скляна стіна,
думка перетворюється на змію –
звивається...
...лоскоче нерви роздвоєним
язиком, там, де прообрази
нуртуються, й потаємні
звучать імена...
...карбонові кільця крутить Сатурн,
як згори – так унизу,
вібрує музика між секунд,
і фібри гудуть...
...гнозис сягає туди, де квант,
й безсило висить рука,
невідомість то більша, що більше
знань, безкінечна скляна стіна...
...змія крізь поверхню торує хід,
запліднюючи пітьму...
Зимова спілка Сонця й Хмар
ранковий тягне гімн,
структурами корумпованими я
милуюся у зневірі, шукаю
розради у просторі тектонічної
глибини, те, що довше ніж
будь-яке я на Землі, іронічно
сміється мені...