Автор: xsimko

  • […]

    […]

    Отці не повинні були б іти...
    ...так, я знаю, є ті, хто воїн,
    але досі на плечі тягарі клав мир,
    і безліч із чоловіків ставали будівничими,
    вчиняючи опір, безнадійні танцівники
    в колі остова вавилонської вежі, недобудованої...
    ...війна увірвалася у ранковий спокій,
    здійняла на ноги й примусила бути героями,
    або тими, хто тримає їх, у тіні, або тими,
    хто тримає тих, хто тримає їх, невидимими,
    або тими, хто зломлений, і віднесений
    вітрами жорстокими на узбіччя...
    ...отці не повинні були б іти...
    Отцям треба було би лишатися вдома,
    отців потребують доньки й сини,
    дружини потребують чоловіків,
    так, я знаю, є ті, хто воїн,
    кшатрії підписали договір
    із долею - танцювати з мечами,
    відчувати мир на гострому кордоні
    існування, граючись із вітрами жорстокими,
    не цураючись бути героями, не зважаючи на ціну
    громадського спокою і паразитичної полови,
    вони знають, вони завжди знали -
    війна повертається, війна не зникає надовго,
    жага, що спить, прокинеться обов'язково,
    монстри проїдять прохід у всесвіт
    крізь персони тиранів, мацаки й зуби
    впустить у вікна нашого кола недобудованого,
    примушуючи будівничих кидати матеріал будівельний
    у ракшасів морди...
    ...отці не повинні були б іти,
    отці закручуються в хороводі пилу й брил...
    ...на узбіччі, я сподіваюся, якнайбільше з них повернуться
    додому зі щитом, і на світанку підуть на роботу,
    й повернуться з роботи ввечері - гратися
    з сином і донькою, кохатися пекуче з дружиною,
    позирати з вікна на Вавилон, що поволі
    здіймається вгору, що поволі стає
    космічний ліфт - із безодні в безодню,
    на землі, убезпеченій від війни,
    перетвореної на попіл...
  • Тінітус

    Тінітус

    Мовчання ввібрало
    смак усіх осілих дихань
    із текстури каміння, звір,
    що наповнює собою
    геометрію стін споруди
    після смерті її, дзвенить
    мовою змін у тональності
    тінітуса, послухай-послухай,
    так звучать хвилі майбутньої
    вічності на кінчику вібриса,
    що лоскоче вушну мушлю,
    коли пантера пірнає
    крізь тебе у відкинуту тінь,
    потойбіч непорушності...
  • Гроза

    Гроза

    Грім засвідчує злам простору,
    конусом час ятрить пергамент,
    забиває твою ДНК у камінь,
    кам'яні могили – німі скрижалі –
    тепер оживають, кричать, кричать...
    вишивають на тілі пострілом, пострілом,
    очі твої роблять смертоносними,
    я так сподіваюся, так сподіваюся,
    що громовиць у твоїх руках на всіх
    вистачить – нас і їх, проти й за,
    і хоч би лабіринт натякає на те,
    що виходу звідси нема і не буде,
    надія сама сумна все-таки нудить,
    і над безсиллям триває твій біг,
    у стінах знаходиться лаз, поза
    межами віри, на звичці одній і на
    гормонах наднирковиць, на жіночій
    логіці, на інтуїції, на чарах чи ще на
    якій нісенітниці, (one shot – one kill,
    no luck, just skill...) тягне вперед
    войовниця потяг, повний баласту,
    повний любові, повний тендітного
    м'яса з кров'ю, якій хочеться
    циркулювати, а не проливатися,
    повний прагнення цілуватися,
    а не вмирати, бур'янів повний,
    яким зростати б, а не валятися
    й сохнути осторонь траків потворних,
    на зболених твоїх долонях, на
    хвацьки всміхнених устах твоїх
    зашифровано те, заради чого
    в серці те, заради чого все оце...
  • Друзі Гравітації

    Друзі Гравітації

    Кожен, хто дружить
    із гравітацією,
    робить це по-своєму,
    сангвінік сміється,
    вгору гне брови стоїк,
    відкриває тренажерку
    Сізіф, літає романтик
    (поки вирує Європою сифіліс),
    з гравітацією дружить мармур,
    з гравітацією дружить біцепс,
    з гравітацією дружить математика,
    ховаючи виміри в складках мантії
    Піфагора, Архімед, маючи точку
    опори з гірчичне зернятко - звертає
    гори, друзі гравітації святі
    утворюють акреційне коло,
    міофібрилами вздовж ліній тяжіння
    грають космічні акорди,
    білкові грона над безоднею,
    станової тяги мелодію
    зірки, що сходить
    радіацією Хокінга...
  • Реґресія

    Реґресія

    Я був стовпом –
    облущився, тростиною
    був – надломився, був
    травою – похилився,
    пелюстки тікали ген
    за вітром, став зернина –
    висох, став клітина –
    наді мною перспектива
    – безкінечний купол
    синій на руках великих
    сильних, так хотів
    допомогти їм, так тягну
    маленькі вії, як не зможу –
    стану вірус, парочкою
    протеїнів, на собі нестиму
    гнозис складовими краєвиду,
    напрямком, авжеж, у вирій...
  • Медитація

    Медитація

    Порожнина храму
    повна шепоту –
    шурхочуть руки
    вздовж стіни,
    шукають палімпсести
    істини в кривому
    самородному люстрі,
    вкоріненому в тілі бога –
    одвічної німої чорноти,
    густа пітьма нуртується
    в утробі, блукає промінь,
    не відóмий, куди‘ йти‘
    під тиском наміру
    мозаїка складається
    потроху, формується
    вогненне коло, в центрі –
    ти, з реальності зникають
    слова шви, розмову тягне
    горло в унісон із гладдю
    пустоти... у порожнині
    храму вже давно нема
    нікого, лиш попелові брижі
    кам'яною підлогою...
  • Мактуб

    Мактуб

    Струменять у часі
    ймовірності, питаннями
    зав'язані у ганглії
    у скринях черепів,
    вібрують будуваннями
    й руйнуваннями, і
    закороткої тривалості
    польоту жаль болить,
    не стане гнучкості
    суглобів обійняти все,
    від виднокола відтинає
    долю, маршрут печаті
    накидає тінь – амінь!
    – оглушливо лунає дзвоном
    у нестерпній легкості
    склепінь...
  • Метаморф

    Метаморф

    Генетично поторочена
    червоною чумою лялечка
    виштовхує назовні
    потворного мотиля,
    чи вдасться колись
    ужитися з травмою?
    Історія ніби щораз
    дає шанс переродитися,
    але разом з тим усе
    тяжча на колі гончарному
    глина, глизява, розпливчаста,
    скидається на блювотиння
    з нутрощів Кроноса,
    замучена кількістю спроб
    породілля, вже дивиться
    осоружно на живіт свій,
    блюзнірськи плодючий,
    авось народиться серед
    усіх відчайдухів нарешті
    той, хто відітне потворному
    богу крашанки, й розімкне
    страшний сон, і на вітрі
    колихатимуться коси ДНК,
    такі щасливі й вільні,
    й подих тектиме з грудей
    у крила махаонів...
  • Феофанія

    Феофанія

    У чаші в зеленій поливі,
    з кантом синім, на денці
    озерце святої води,
    есенції зріджених мрій,
    п'ю повільно, налаштовуючи
    кожний нерв, мов антену
    на прийом корпускулярно-
    хвильового дива, явлення
    бога в мові пташиних літер,
    обрамлення пустоти, де ти
    сидиш і дихаєш, звучиш
    вібратором екосистеми
    в бамбуковому хребті...
  • Mort

    Mort

    Я сподіваюсь, що колись
    покинемо руїни міст,
    історії скрижаль віддаючи
    причастям тіла нашого
    у рот Природі – най хрумтить,
    ковтають терпкий попіл корені,
    бо вже коли узвозом кольоровим
    котиться додолу все,
    немає спадку долі кращої,
    аніж капелою служити птаству,
    в'ється їхнє соло хай
    під купол безкінечності,
    червневим золотом
    зотлілому вбранню опалих
    мармурових тіл, співочий
    доказ - вирій тут, повір,
    він зовсім поруч, не журись
    за формою, планета горне
    ніжно пил, який невдовзі
    знову буде кров'ю...
  • Зброя

    Зброя

    Потрібна зброя,
    смертоносні пристрої,
    зневажені незайманими
    душами, еквалайзери
    терезів суспільства
    покрученого, коли вороги
    танцюють танець бісів,
    ззовні та зсередини,
    коли здіймається ураган кліщів
    і поглинають мацаки безсилля
    паралітичні, мусиш...
    мусиш... навчатися фізиці
    протидії, стискати руків'я
    металевих милиць
    і натискати триґер, коли потрібно
    закріпити справедливість
    червоним розписом, бо той,
    хто звільнить сам себе
    лиш - буде вільний, і за свободу
    тіло й душу класти треба не свої,
    а ті, які зростаються у вирі паразитів,
    тріщини лупати у скалі сій,
    поки війни реальність макабрична
    остаточно віртуальною
    не стане, поки не зможемо
    у грі покинути загибель,
    потрібно вчитись майструвати
    наші гнізда металевим хмизом,
    потрібно вчитися ракети
    крилами збивати...

  • Химери погоди

    Химери погоди

    Ці речі писалися під час потопу, організованого росіянами в Херсонській області. Публікувати їх тоді здавалося недоречним, як недоречним здавався і настрій – такий літній на фоні катастрофи. Воєнна шизофренія як вона є…

    І.
    Червень - афтепаті травня,
    буяння пахощів пірнає
    у сопіння сонне лип,
    трава зітхає, засмагаючи,
    години тягнуться сувоєм
    партитури літургії тихої,
    крокує навою в зеленій
    сукні Літо млосно,
    стигне плід...

    ІІ.
    Як наче Літо
    закохалось в Осінь,
    занадто рано
    свіжістю повіяло,
    ще досі липи
    ноту скрипкову
    тягнуть крізь мить,
    черешні досі
    не дозріли, ми
    не встигли ще
    купити вражень
    за надії, не
    надивились
    на блакить, а
    вже зірки накрила
    ковдра сіра,
    судомить
    позіханнями хрящі,
    волога вовна
    душу заніміла,
    і все всередині
    зимово спить...
  • Читання – “Танки й Груші” – Веллс, Холявін

    Читання – “Танки й Груші” – Веллс, Холявін

    Діана перемогла у поетичному конкурсі й здобула змогу взяти участь у “Поетичних дуетах”, які влаштовує арт-винна галерея “MODI”. Покликала мене стати її дуетом, і я залюбки погодився. 28 червня ми читали свою програму “Танки й Груші”. Назву взяли за пасажем із “Книги сміху й забуття” Мілана Кундери: “Танк смертний – груша вічна”. На контрасті наших стилів, а також теми воєнного металу і опонуючої йому органіки побудували читання. Вийшло камерно, тепло й кайфово. А також – терапевтично. Принаймні, для самих читачів. Як усе було – можна побачити із запису вечора нижче. 🙂

  • Варіація на тему Шевченка

    Варіація на тему Шевченка

    Садок вишневий коло хати,
    хрущі над вишнями гудуть,
    ідуть солдати з автоматами
    сльотаву й перебиту путь,
    співають, ідучи, дівчата
    над головою марить прапор,
    роса секунд, неначе ртуть,
    а з нею діти, тата, мами,
    а з нею мрія ще́мить дух,
    а з нею стільки не встигають
    завершити на зльоті рух...
    і осипаються, мов зернятка
    гранату, даруючи містам
    ранкову чашку кави ціною
    наскрізної рани, з якої
    крила втомлені ростуть...
    співають залпами гармати,
    садок здригається,
    але хрущі – гудуть...
  • Джерело світла

    Джерело світла

    Спочатку було світло.
    Світло було порожнє.
    Спочатку була пітьма.
    Вона була теж пуста.
    Коли вони закрутилися,
    все – сталося, і все –
    відображення двох
    порожнеч одна в одній,
    тож кожна людина –
    так само вегетативна,
    як вектор, що тягнеться
    вздовж чистого аркушу,
    поки перо не стикається
    з ворсом паперу, і його
    ідеальна пряма не збивається
    з рівноваги, присутність
    води пізнається, коли
    лицем Місяця раптом
    розходяться брижі в
    момент хвилювання,
    і ось той момент, що
    замішує каву, той момент,
    що торкається неба
    допитливим пальцем,
    коли рука являє білизну
    між рядків, є найближче
    до того, що може
    назватися "бог"...

    Обкладинка: freepik

  • Поляниця

    Поляниця

    Крок за двері
    у танок із шаблями,
    перспектива
    завжди на лезі
    проти тіла,
    куди поведе стилос
    залежить від того,
    чия рука тримає,
    границя чи рана,
    несумісна з життям –
    укорінено в ґрунтах
    черепів, правда
    на вістрі стоїть
    у пуантах, краса
    спирається
    на спис у пагорбі з
    мертвих нападників,
    любов тримає щит
    і готує контрудар,
    амбіції мають власну
    фізику, бажання мають
    свої траекторії,
    тятивою дзвенить
    поріг будинку
    під стопою твоєї
    стріли, я скажу тобі,
    благословенню
    вслід, перевір,
    будь ласка, меч
    на поясі й рушницю
    на плечі...

    Обкладинка: freepik

  • Код тиші

    Код тиші

    Тиша не схожа на тишу,
    мовчання не схоже на інше,
    жадібним пташеням ковтає
    пам'ять краплини дня,
    у кожній – своя ДНК
    спіралить у морі часток,
    хай славиться гравітація,
    яка не дає позабути, як
    шепоче каміння великого
    міста у розмові таємничій
    із деревами, як стукотить
    ледве чутно намисто на
    шиї жіночій, як поскрипують
    черевики з тканини ультра-
    технологічної (перероблений
    пластик), як шурхочуть вії,
    коли люди кліпають, омиваючи
    очі, повні надій і пилу, фантастика
    буденної рутини, схожої на сон,
    так, поганенький іноді, та все-
    таки часто й приємний сон,
    ранок за ранком падає в скарбницю
    дзеркал, де маячать помноженими
    ранковими зірками, коштовностями
    нічев'я...
  • Бо всяка плоть, як трава… (с)

    Бо всяка плоть, як трава… (с)

    На мертвих зростає трава,
    квітками дикими пурхає радість –
    іллегітимна на тлі стіни плачу,
    проте тілу Христа в обіймах
    м'якої зеленої ковдри краще,
    ніж на цвяхах, бо кожний клаптик –
    це атомний видих того, хто відбув
    темпоральним болідом у простір,
    відгув ім'я своє з краю губ у
    майбутнє, де буде присутній
    відлунням відпущений дух
    й сміятиметься на віях зеленим
    кольором...

    Обкладника: Bradley Brister

  • Заніміння

    Заніміння

    Любов зубилом Кроноса
    із бетону байдужого вибито,
    проступає обличчя напружене,
    арматура іржавіє з щік,
    холодними були ґрунти,
    потвори поля запалили,
    зворухнувся затерплий язик,
    недозрілі слова потекли
    карамельною слиною,
    викликаючи недовіру
    і злість, бо мудрі по шкоді
    минулим числом підвелися
    і бачать тебе пустотою в долонях
    знов, як тисячі разів до того,
    Епіметей валяється на троні,
    поки несе в окопи дронів Прометей...

    Обкладинка: Joao Tzanno

  • Nativity In Yellow

    Nativity In Yellow

    Ти живеш у моїй потилиці,
    довкола бігає Вона, далі –
    ті, хто став родиною, і далі
    так, орбіта за орбітою,
    намотується вся моя мала
    галактика в неосяжному
    морі квантів й іншого
    космічного планктона,
    я радий, що між усього ми
    бачимо спільний сон і
    крутимося з усієї сили
    у Неї під рукою, бо Вона є
    Любов...
  • Renaissance

    Renaissance

    Кожна людина –
    остання, плаче
    на захід Сонця,
    не хоче заплющити
    очі й лишитися
    у пітьмі, не хоче
    зірватись листочком
    і спізнитися на майбутнє,
    не хоче здаватися відсутності,
    через відчай душа
    розпрямляє коліна,
    здіймає тягар і стискає
    стилос – аби переписати
    смерть за власним каноном:
    гравітація тримає докупи
    еони, частки роєм услід
    за Землею танцюють
    на променях, отже
    місце, де жила любов,
    не зникне марно,
    хоч би й зламалася
    згодом хата, рослини
    тримають пилок у росі,
    твій голос лишається
    в суєті комашні, твій слід –
    турбуленція за польотом
    синички, це твій світ, друже,
    твій світ – поза межами тиші,
    треба тільки наважитись
    увійти туди – осідлавши
    вий чорних вітрів на рівнині
    гіркій між тобою і всім...

    Обкладинка: Erol Ahmed

  • Franc-maçonnerie

    Franc-maçonnerie

    Лишили по собі
    колонаду буднів,
    можливо, дещо нудно,
    але ліпнина з ними
    весь час була, робила
    їхній час особливим,
    і кожен ранок був шанс
    пустотливого щастя
    на плечах важливих справ,
    там, де могутність осіла
    на ґрунт – підіймалися
    будівничі, танком трикутника
    робили круг, і здіймалося
    гудіння вуликів у травах,
    гіпнотичний бал хвилин
    у хвилях ароматів марив
    п'янким вітанням нетривалих див...
    ...у мурах досі жевріє присутність
    технологічних карт із вироблення
    мудрості - науки легкої ходи
    полями жорстоких жнив...
  • Львівська соната (у шести частинах)

    Львівська соната (у шести частинах)

    До болю банально зловити поетичний настрій у Львові, але він таки зловився. Місто наповнило голову свіжими образами, повернуло потік свідомості в нове русло, оздобило неочікуваним колоритом. З того шумовиння вийшла “Львівська соната”, віршований подорожній щоденник, нотатки з розмови з містом. У цьому дописі я зібрав усі шість частин воєдино для зручності сприйняття.

    І.

    Довкола Бандери ганяють діти,
    в повітрі ладан і коняччин послід,
    у серці відроджується надія,
    і ятрить серце, і душать сльози,
    було би просто, та надто складно
    із перемогою в'ється зрада,
    іти далеко, йти ще довго, бозна-
    куди заведе дорога, на очі хіба
    натягнеш пов'язку, в руку – костур,
    потроху в мряку підеш до Сонця:
    "Дивися, Тату, квіток так много,
    квіток – багато! Я хочу горку!
    Давай гарати!" – найвища правда,
    достойна храму, бери і тішся,
    бери задарма, для неї сили, для
    неї в'язи, вона вгамує, вона
    розрадить, вона розставить
    нас по полицях, дивись і вчися,
    дивись і вчися! – аби не марно...

    ІІ. ПЕРСЕФОНА

    Важкою ходою
    з двобою виходить
    Весна, на руках Її
    стигмами сніг б'є
    у шиби, та вперто
    з обличчя до неба
    здіймається квіт,
    зосереджується
    на диханні, рахує
    предмети, шепоче
    у гіллі прадавні
    молитвИ, soli Ver honor
    et gloria, пурхають
    рядки, у калюжах
    стопам Її босим
    усміхаються брижі,
    у храмі чекають
    вогні, розливаються
    пахощі – залишилося
    тільки ввійти, і простягнеться
    у безкінечність Її
    стомлене тіло дугою
    до Літа, і нині й присно,
    на віки-вічні, так і амінь...

    ІІІ. ВЕЧІРНЯ

    Чорним диханням час
    огортає споруди у саван,
    перетворює вулиці на
    темну процесію вдів
    зі свічками пригадування
    незабутнього, таємницями
    на кінчиках пальців, ключів
    на губах, історіями
    в сховищах очниць, вони
    пам'ятають пристрасті,
    що штовхали вночі на мечі
    й на любов, пам'ятають
    порушення статусу кво
    пророками й шарлатанами,
    товари услід за грошами,
    обличчя в потоці марнот,
    різномасті марення,
    гомін мов і нот, і дзвони...
    дзвони... дзвони над дахами,
    зходження тіла христова
    у рот прочанина, осяянного
    світлом з висот під куполом,
    де літають архиянголи, замиловані
    лицем Яхве, що зорю ранкову,
    світлоносні, з емпіреїв униз подають...

    IV. ШОКОЛАД

    Плоть Петра відгонить діабетом,
    стікає патокою вздовж хреста
    перевернутого, збирається у
    великодні кекси до греко-
    католицької меси, і кожен
    матиме причастя, кожен
    доторкнеться таїнства
    кишкового бароко нави,
    живописного брюха бога,
    що витягнувся, розіп'ятий,
    під сонцем скупим квітневим,
    з гіркотою в склепінні рота
    від любові нерозділеної, від
    невиправданих очікувань,
    від непорозуміння згорнутої
    книги – розлетілися птахи і літери,
    і пір'я оберталося униз, через
    проміння на портреті сина,
    в долоні складені Денниці,
    який поміж тіней прочан,
    в молитві схилених, стоїть...

    V. LACRIMOSA

    Вага добровільно
    взятої справи стискає
    хребет вражаючим
    тоннажем усіх зібраних
    купи частин металевих
    каркасу ранкового
    світла, від падіння
    тримає лиш скрип
    відпрацьованих строп,
    не існує жодної, навіть
    найменшої, недовіри до
    вашої сили, одне надзусилля
    здійснити вас тільки прошу –
    звільніть накопичене
    море з повік, не тримайте
    грози у судинах нервових
    тканин, хай хмари здійснять
    свою функцію – виллють
    воду й щоками краплини
    вишиють відмітки
    подоланих викликів,
    нехай дощ збереже імена,
    після бою погляд відмиється
    для врочистого відкриття
    побудованого дому Сонцю,
    що закляклі м'язи прогріє,
    й тіло, навчене битися,
    навчиться також – танцювати...

    VI. ПІСЛЯСЛІВ’Я

    Скрегоче кігтями
    у двері понеділок,
    я щелепи стискаю
    мимохіть, карбую
    цвяхом на склепінні
    мить: 9 квітня, 23й рік,
    Великдень, Львів,
    the future is not set,
    there is no fate but
    what we make (c) [si],
    Весна увійшла у Храм,
    хочу вірити в обіцянки
    собі, хочу вірити у
    високий замок з пилу
    в моїм кулаці, що згріб
    на дитячому майданчику
    (ґрунт, гумова крихта
    й кремнію диоксид)
    з останнім снігом
    навесні, залишаючи
    землі слід, у якому ми
    будемо стрибати,
    пізнаючи науку висоти
    у верхівок дерев,
    і приручимо той дикий
    понеділок та будемо ще
    гратися з ним...
  • Львівська соната VI. Післяслів’я

    Львівська соната VI. Післяслів’я

    Скрегоче кігтями
    у двері понеділок,
    я щелепи стискаю
    мимохіть, карбую
    цвяхом на склепінні
    мить: 9 квітня, 23й рік,
    Великдень, Львів,
    the future is not set,
    there is no fate but
    what we make (c),
    Весна увійшла у Храм,
    хочу вірити в обіцянки
    собі, хочу вірити у
    високий замок з пилу
    в моїм кулаці, що згріб
    на дитячому майданчику
    (ґрунт, гумова крихта
    й кремнію диоксид)
    з останнім снігом
    навесні, залишаючи
    землі слід, у якому ми
    будемо стрибати,
    пізнаючи науку висоти
    у верхівок дерев,
    і приручимо той дикий
    понеділок та будемо ще
    гратися з ним...
  • Львівська соната V. Lacrimosa

    Львівська соната V. Lacrimosa

    Вага добровільно
    взятої справи стискає
    хребет вражаючим
    тоннажем усіх зібраних
    купи частин металевих
    каркасу ранкового
    світла, від падіння
    тримає лиш скрип
    відпрацьованих строп,
    не існує жодної, навіть
    найменшої, недовіри до
    вашої сили, одне надзусилля
    здійснити вас тільки прошу –
    звільніть накопичене
    море з повік, не тримайте
    грози у судинах нервових
    тканин, хай хмари здійснять
    свою функцію – виллють
    воду й щоками краплини
    вишиють відмітки
    подоланих викликів,
    нехай дощ збереже імена,
    після бою погляд відмиється
    для врочистого відкриття
    побудованого дому Сонцю,
    що закляклі м'язи прогріє,
    й тіло, навчене битися,
    навчиться також – танцювати...