Автор: xsimko

Львівська соната ІІ. Персефона

Важкою ходою
з двобою виходить
Весна, на руках Її
стигмами сніг б'є
у шиби, та вперто
з обличчя до неба
здіймається квіт,
зосереджується
на диханні, рахує
предмети, шепоче
у гіллі прадавні
молитви’, soli Ver honor
et gloria, пурхають
рядки, у калюжах
стопам Її босим
усміхаються брижі,
у храмі чекають
вогні, розливаються
пахощі – залишилося
тільки ввійти, і простягнеться
у безкінечність Її
стомлене тіло дугою
до Літа, і нині й присно,
на віки-вічні, так і амінь...

07.04.2023

#мова_стін

Мовчання стін –
вініл календаря,
ти вухо притули – 
дослухайся,
звучатиме шум 
білий голосів,
плачів і усміхів, 
дощів і променів,
роками нашарована
давно забута музика,
щоденники бажань,
літописи амбіцій,
нотатки щасть і
біблії страждань,
коштовності, заховані
у тріщинах, шурхочуть
шкірою потоки дат,
концерт для слухача
раптового і вдячного,
чия душа несе в димах
розчинене минуле
свого справжнього,
не вдасться залишитися,
тоді хоча б лишити слід
в очах того каміння,
що нас бачить...

На обкладинці: стіна на Гамперівському узвозі в Маріуполі, моє фото 2019 року

30.03.2023

Конструкт

І.
Ударна хвиля
така потужна,
що вщент рознесло
шматки по підлозі,
м'ясо душі на спазм
тривожний тієї миті
перетворилося,
контужена, довго
вона відходила, довго
лежала, до підлоги
прицвяшена, аж поки
ноги не торкнулися дна,
і щосили угору ледь-ледь
відштовхнулася, сутінь
тривала ще місяцями,
місяцями ми з нею
тужилися, збирали
свій фарш по калюжах,
складали в наплічник,
повзли в напрямку світла,
спаплюжені, скоматожені,
нікчемні, знічені, лепти
сипали у піч осоружну,
і не вірили в цінність
жесту надто, надія
лежала задушена,
тихо звучало "мушу",
ледь чутно, пошепки,
несміливо, крізь вату
важких кінцівок, у
міліметрі від губ
прикушених, паливо
для мандрівки тіла,
відірваного від ґрунту,
шипіло, а
журавлі в небі летіли красиво,
я дивився і мукав гулем услід,
хробак біля храму Софії,
що переповзав через
власне безглуздя, так
відбувалася еволюція
окремо взятого дивака
в умовах колосальної
деструкції, коли над світом
тисячею сонць розквітла
ІІІ світова, і все одно треба
рухатися, поки ще пневма
гуляє грудьми, поки ще
в попелі сплять насінини
трави польової, поки руки
твої готові по змозі тягнути
лямку в ім'я того, що білило
досі скроні, пускало хвилі
шкірою, обіймало зненацька
зсередини й реготало, й кутки
губ примушувало здиратись
угору, і перепливати солоні води,
в ім'я благословення дивуватись
присутності, яка пішла з відсутності,
я молюся кульбабам, аби навчили
здіймати асфальт на дощенту спаленій
вулиці, здатний любити може хоча б
лежати у напрямку мрії, і як виборе
собі час, зі своєї притрушеної
мадг'яміки дістане опору для
важелю свого світу, земля
обважніє плодом, і як з вильоту
повернуться журавлі – спів
дерев їх зустріне…

ІІ.
Граційний каркас
жіночого духу волів
би присвяченим свободі
бачити, але колони храму
ламаються в колінах,
і вагою стискає птаха
в грудній клітині, працюють
жорна сірої машини,
з живого роблять попіл,
її вії сивіють від пилу,
її шкіра темніє від кіптяви,
її очі лишають опіки,
крізь коліматорний приціл
під вихором гвинтокрила,
каркас худої спини
приймає удар машини,
у марній натузі виє,
повітря отруює димом,
та не може поглинути,
тіло, обтяжене крилами,
поперек горла стає 
клином набряклого
серця биття, під тиском
нестерпним повік я бачу
опір матеріалу, органіка
перемагає металеву хибу,
поглинає й презентує
Левіафану шлях покути
в небуття...

ІІІ.
Бачу потугу
твого конструкту,
рівновагу, тросами
обв'язану,
перевантаження –
завжди – трохи, ефект
метелика, який надміру
сяде, змусить стогін з
арматури, що
намагатиметься
триматися попри
невблаганність фізики
опору матеріалів, у таких
ситуаціях органіка завжди
перемагає, бозна з якої
глибини дістає ту змогу
корити волі свою
татхаґату, стояти під тиском,
немов – медитувати,
тріскуча та незграбна йога,
стояти під тиском – завжди танцювати,
регулюючи натяг балансирів
вертикалі, бути єдино постійним
у постійно мінливому:
"Це не я – це світ нахиляється
над нерухомим центром маси!" –
вишкір мати – настільки залізобетонний
усміх, що й Сіддхартха позаздрить,
коли попустить – зберегтися окремим
файлом, й далі бути хатою
на семистах вітрах, 
бути тим, хто рухається
линвою із зав'язаними очима,
на показах приладів вестибулярного 
апарату, шпиль із ниткою червоною
живої судини вітається з усім, 
що можливо
і неможливо, в блакитному ефірі
на межі фолу...

Обкладинка: by Tim Hüfner on Unsplash

02.03.2023

Пам’ятник

Коли вибухнуло –
розгубився – контузило,
стояв наосліп, інертно,
поки довкола падав дім
почорнілими рисами,
ледве проштовхував дзвін
у голові – біль, ознака живого,
жаль, що простягнутої руки
не достало, аби тримати
давні опори священного
існування, лишився стояти
один... ті, хто приходив мене
втішати й брав для спомину
кілька світлин, вдячно клали
на шкіру холодну гарячі долоні,
цитували старезні рядки, мені
підказали – я теж опора, отже
стоятиме купол блакитний,
висота нездоланна, що б там
не марили вороги, головне –
не зламати, хоч би й довго
у комі знаходилось – головне,
загорнуте в броню несвідомості,
згодом – розкрутиться пружиною
усміху попри гіркоту в роті,
замортизує тиск на конструкцію,
чорний шепіт минулого буде
віршами на мармурі, контрабандою
до майбутнього крізь контуженість
мертвих років... я присутній,
я буду ще, буду... пам'ятник Сковороді...

Обкладинка: Сергій Козлов/KHARKIV Today

02.02.2023

Прайд

Я живу із шістьма котами,
я не миюся майже
і не прибираю в хаті,
сил вистачає лише на них,
корма їм насипаю,
води наливаю,
чухаю за вухами,
і як спати лягаю,
то довкола і на мені
сплять вони, прайд
малий мій, три чорних
і три чорно-білих
хвостатих тварі
збираються в теплі
клубки, над нами
ракети та дрони
літають і вибухають,
і жити по-хорошому
нам варто в метро
чи в підвалі, але ми
обираємо безрозсудно
уперто на поверхні дихати,
в цьому немає ні претензії
на гідність, ані бравади,
просто констатація факту,
що ми такі є між усіма
останніми, хто виживає
в країні мрій під розстрільним
вогнем москалів, і ми також
глибоко вдячні титанам тим,
що небо наше на плечах тримають
ціною колосальних зусиль,
без бравади, наодинці з усім,
що витримує іспит на правду,
даючи змогу вибору – внизу
чи вгорі зустрічатися з долею,
і яка вона нас зустрічатиме:
чи біла смертно, а чи з чорними
грудьми землі в намисті
з квітів і розсипаних плодів
із саду, де сновигають
й никаються шість котів...

29.01.2023

Хробак

Повзу вздовж берега,
у кожній рисі заховалась
тінь, і кольори все більше
осоружні, вгору холод
коле єпитім’єю зруйнованого
дому, без основи, невагомий,
незначущий, в рівновазі
між душею і піском, з мішком
ретроспективи за плечима,
долоні тонуть в міопії
годин прийдешніх, творить
сон із глини чорної щось нове,
щось інше, ніж досі було,
тепло лишень буде пізніше,
ще перевинайти треба тепло,
хотілося пошвидше б, бо
не знаю, скільки випадкових
чисел зіграють на руку, імлою
затуляє зір, зникають мовчки
орієнтири й мир слабким
дитям на пуповині мрії
надіється пустити крону,
попри хвилі, що ковтають
сліду мойого письмо…

01.01.2023

[…]

У мушлю долонь
дістається камінь,
тертя любові
того, хто в мінусі,
іскри заради
крихітного полум'я,
борошно заради
кавалочку хліба,
лискучі мозолі
лискучий перл
полірують зрештою,
пухирями
міряється час
і зморшками від болю,
й стрілами сивини
поперек кольору,
все, що вийшло
з розуму у красу,
тепер усмішку
судомить, таку ясну,
як погляд солдата
в осінньому шанці,
як погляд дитини
з деокупації, як
німб над батьком
із донею на руках,
як світло в обличчі
дівчини, що птах
у бетонному храмі,
гудять секунди
в стиснутих зубах,
кульгати важко так
у невідомий шлях,
втираю в скроні
оптимізму сніг, і
вірю всупереч
розчавленому серцю –
часу біг веде до перемоги,
у шелестінні оплесків
ході лискучих брил,
до фініша докотиться
і перл маленький мій,
тихенько сяде тінь його
долонь на місце між зусиль,
метелик сірий і німий…

Photo by Marin Tulard on Unsplash

31.12.2022

Зазвичай (за рідкісним виключенням) я не люблю прелюди до поезії, бо твори повинні говорити за себе. Зазвичай (за рідкісним, як виходить, виключенням) я не прихильник крупних розлогих віршів, тим більше, якщо це замах на громадянську лірику, прямолінійну й навіть трохи примітивістичну.

Тут усі ці “зазвичай” розсипалися. Швидко, але дуже болісно, народилася ця “поема”, як завжди, без назви, лише з умовним позначенням на сайті.

Її коливає з простоти в метафори й назад, я думав порізати її на окремі вірші, але біда в тому, що воно цілісне. Пошматоване, воно не звучить окремо, всі образи втрачають сенс. Тому доводиться подавати все, як є, з усім простим і складним ув одному флаконі.

Коли раптом здасться, що воно тупе, просто пам’ятайте, що автору дуже боліло, коли писав ті рядки. Дякую!

З віком я краще зрозумів хіпанів:
роби любов, не роби війни,
роби любов у ліжку й у спортивній грі,
роби любов на дитячих майданчиках
і в нічному клюбі на танцполі під біт,
роби любов публічно й таємно роби,
аби подолати скруту і по-справжньому
перемогти – роби, бо невже наскирдовано
мало на плечі завдань – одному депресія,
іншій церебральний параліч, третій
травма, четвертому вагон помилок і
дно склянки чи зашморг як єдиний
можливий крок...

...і ти не подумай, я не дуже люблю людей,
в мені теж надто мало є сил, аби всіх зігріти,
та науково доведено, що зібрані разом крихти
годують голих, аби були ті, хто згребе їх
докупи, тож маємо вал роботи, яку не потягне
один чи двоє, чи троє, чи більше, потрібно
щодня приділяти хвилину змахуванню зі столу,
і тоді нам не стане гірше, важить кожне зерно та слово,
плети довгу косу, щоб легше тягтися з болота,
клади любов дрібкою на мегатонну, роби один
міль'ярдний цьомик у щоку, тримай ланцюг рукостискань,
немов маршрут пошти з посилкою тому, хто
так чекає, хто хоче дійти додому,
де б не був той дім...

...над містами дим, над містами тяжіє горе,
караванами тягнуться туди носії любові,
їхні душі, мабуть, зашкарубли давно, мов кора дубів,
бо як іще втриматись високому дереву, чиє
коріння так глибоко у пітьмі, я стою у натовпі,
що їх посипає просом, весільний почет у червоних плямах,
такий завзятий, такий бездоганний, дарма, що
доводиться знову полин м'яти ходою і гіркувати
цілунками пилу бетонного болю, на полі крові,
під залізними опадами зі злого рота безнадійно
хворого роду, життя на біржі обвалене доста,
щоб часу вартість проткнула небо, мащу обличчя осіннім кремом,
він махне паленим полімером і листям прілим,
кожен день кліпає розритими могилами
і тріпоче пателиків крилами, кожен день монета –
сила чи несила, кожен день зведення ультранасильства –
краплина в скарбницю полегшання, кожен день – людина, кожен день – надія, кожен день – дія,
навчає плакати й сміятися водночас, ні,
це не шизофренія, це шал інформації мучить
струни в твоїй голові, з них виходить пісня
з тим же сумом, що й триста років тому
спливав уздовж річок в Азовське море, у Чорне море
й далі, до безкінечності берегів, повідомленням: кожен день –
хоча б гірчичне зерно любові
заради веселки усміху такої рідкісної –
клади долі на ваги, бо біс його знає,
може, вирівняється колись, навчимося
гратися без потреби в міністерстві з
надзвичайних ситуацій, і пісочниця не
згорить...

...я підставляю щоки одним мільярдним
цілункам сонця, я фотосинтезую молекули
прагнення жити, і з нього кристалізується
можливість простягнути руку й на долоні
розкритій мати змогу поділитись чимось...

Обкладинка: Unsplash

17.10.2022

Жовтень навиліт…

Рідина з віч,
з неба впав нерв,
і повстав ґрунт,
як мені тепер
із усім цим бути?..
Споконвіку сміх,
споконвіку січ,
споконвік шубовсь
ув осіннє листя,
і не встати більш,
з усмішкою й ні,
обруч й самотуж,
ти тепер найближч
до хмарин, що на них
забував позирнути,
ех! чує тільки ліс вже,
повзе знизу лагідно
вгору сутінь, наче
равлик схилом старої
Фуджі, значить мій горбок
теж гора є трохи…

16.10.2022

Вокзал

Вокзал – розчахнуте вікно,
з нього протяг тягне з фронтів,
тривожить тили, підхоплює
декого листям й уносить у
горнило обрію, щоб зробити
щось надзвичайно міцне з них,
але так часто повертає холодним
терпким чаєм, що застигає в
соляну скрижаль і тоне у
шумовинні вздовж берегів я
того, хто вертається із
засмагою пекла на щоках,
продублених мареннями степів,
хто проковтнув отруту полинову
і пережив лихоманку свинця...
...вокзал – розчахнуте питання
небуття й буття, гримить історіями,
мерехтить пікселями на ескалаторах, її
і так важливо, що в натруджених
руках знов кавалки гіркавого тепла
зігрівають серцебиття у затяжних
дощах, й непевно та сором'язливо
парость розгортається на згарищах,
поміж сомнамбул у рутинних снах...

Обкладинка: Unsplash

28.09.2022

In memoriam

Як стрімко і потужно
поїзд нісся вниз,
і як текла любов із
усіх наших ран
розірваних м'язів,
які щосили тримали
стопкран, та, зрештою,
відірвалися, і ми, зрештою,
залишилися на вокзалі
ще однієї персональної
драми, покритому
напівпрозорим саваном,
крізь який на нас позирало
жахливими очами горе,
солоне персональне море,
час від часу, коли дощить,
я тебе зустрічаю в снах,
я сторінку цю не можу
перегорнути ніяк,
ми так багато не змогли,
що все досягнуте діамантом
з відрізного круга впало
на долоні, і я так хочу, аби
воно стало зерням якогось
гарного дерева, і можна
буде заперечити край,
і можна буде знову вірити
в майбуття, але поки що
задираю повище комір
від вию вітру в тріщинах
мнемонічних колон – цей
храм з'їжджає поволі в
солоний холод, і торкається
перстами пурпуровими
Сонце скронь...

Обкладинка: Unsplash

28.09.2022