Рідина з віч,
з неба впав нерв,
і повстав ґрунт,
як мені тепер
із усім цим бути?..
Споконвіку сміх,
споконвіку січ,
споконвік шубовсь
ув осіннє листя,
і не встати більш,
з усмішкою й ні,
обруч й самотуж,
ти тепер найближч
до хмарин, що на них
забував позирнути,
ех! чує тільки ліс вже,
повзе знизу лагідно
вгору сутінь, наче
равлик схилом старої
Фуджі, значить мій горбок
теж гора є трохи…
Залишити відповідь