Садок вишневий коло хати, інвертори між бджолами гудуть, блищить акумулятор індикатором під ковдрою бетонного бункеру, сузір'я душ, знервованих і впертих, поволі формує систему нічного освітлення, випростуються в простір артерії, перетікають між тілами сили, даючи змогу стати більше, ніж один, отримати ще більше я в мережі ми, витягувати з льоху заблукалий світ кривавими стежками еволюції, ось вечоріє, ось червона мить над горнятком гіркого трунку, у сліпоті контуженої голови орієнтуєшся на витягнуті руки, й рухаєшся вздовж дротів систем автономного живлення...
Ісус римував любов і кров, коли надавав гуманітарну та медичну допомогу в місцях гуманітарних катастроф, Ісус вживав багато протеїнів для синтезування антитіл до невиліковних хвороб, нарощував масу для кількості якісного гемоглобіну, вводив голку прямо в аорту і щедро віддавав, і почувався богом, живим і присутнім між своїх творінь, свідчив, ніщо не минає марно, свідчив, що згодом все буде окнорм, якщо дотримуватися порад святих трьох: сімейного лікаря, тренера і психолога (хоча останній не дає порад ніколи), нарощування та домінування донорів робить героїзм багаторазовим, дає врожаї жита хлібам на багато-багато років, і хрести тоді потрібні хіба щоби більше нікому не доводилося так помирати...
Арматура координат не повинна ув'язнити нейропластичність, тягар може бути будівельним матеріалом, якщо спромогтися зняти його з душі та покласти в основу майбутнього дому, так багато не можемо, та все ж чимало й спроможні, навіть у стані равлика, навіть у стані амеби, виявляється, навіть на таких маленьких енергетичних рівнях сховано чимало руху, навіть в одноклітинних є потенціал майбутніх титанів, слава ж бо наполегливості еволюції, навіть в інерції, навіть в інерції...
Із першим кроком цей біль не припиниться, із дві тисячі першим – теж, але стане меншим – в цьому можу запевнити, адже той червоний ліс зі стежкою жарин попереду – єдиний шлях до волі, до ясності погляду, наскільки вже стане оптики у явленому безумовним проявити структуру, усвідомити, що помирають навіть боги, а значить, і це може бути подолано, хоч, може, й довго доведеться грати, відступати, в'язнути в соромі, спиратися на саму лишень звичку дихати, без гарантії перемоги у безжальній реальності ворушити стопами, так незграбно – спочатку, та легше стане потім, запевняю, но́ву даю заповідь: все не обов'язково має бути так, усе може бути інакше...
Це хлопчик, який полюбив свій страх, очі замотав бинтами, перевернутий трон змонтував і прикрасив глиняними черепами, сам себе коронував терна́ми, поста́в монархом власноруч написаної драми, сам собі диявол, сам собі коса поперек адамового яблука, епітимію наклав собі сам, сам себе ритуально став убивати – а всьому причина одна зернина дрібна́, смішна́ причина, яка потрапила у браму не того горла, стала абсурдним наріжним каменем в основі шахти храму, стала антрацит душа до пожеж регулярних звикати, стала себе сама у горнило життя закидати, нашаровувалася пітьма роками, ховала кістки й сміття у саван, бо не мали ми іншого матеріалу для мурування свого "я", не мали іншої домівки, аби прикрашати... ...тепер-от сидимо вдвох у тронній залі, на очах Аріадни, ворушимо скалки вугілля, одне в одного в очах віддзеркаленнями... ставимо питання й навчаємось відповідати...
Запліднений хаосом, перлиною вагітний живіт конторціоністки святої, світло з неї на собі відчує темний світ, тож муситиме відростити око, принципово нові проступають з нічев'я форми, колобродять шляхами любитви, аж поки не родять квіти у центрі кола, куди ніколи не проникне слово, тільки пагони нейронів тріпотітимуть...
Гострить сонячний кут, стрічки темні тне, між деревами гусне смолиста повсть, загортає душу, сиротою несе, жебонить мати-й-мачуха колискову, в долоні з леза стікає мед, терпнуть ясна від нього і в тім'я б'є, розкидаєш обійми до цілого неба, поцілує, у вилиці холод наллє, розтечешся соком із кавуна, закарбуєш цукром чарівну мить, помахаєш з дякою літу вслід, шелестіння стрічок пророкує лід...
Грім засвідчує злам простору, конусом час ятрить пергамент, забиває твою ДНК у камінь, кам'яні могили – німі скрижалі – тепер оживають, кричать, кричать... вишивають на тілі пострілом, пострілом, очі твої роблять смертоносними, я так сподіваюся, так сподіваюся, що громовиць у твоїх руках на всіх вистачить – нас і їх, проти й за, і хоч би лабіринт натякає на те, що виходу звідси нема і не буде, надія сама сумна все-таки нудить, і над безсиллям триває твій біг, у стінах знаходиться лаз, поза межами віри, на звичці одній і на гормонах наднирковиць, на жіночій логіці, на інтуїції, на чарах чи ще на якій нісенітниці, (one shot – one kill, no luck, just skill...) тягне вперед войовниця потяг, повний баласту, повний любові, повний тендітного м'яса з кров'ю, якій хочеться циркулювати, а не проливатися, повний прагнення цілуватися, а не вмирати, бур'янів повний, яким зростати б, а не валятися й сохнути осторонь траків потворних, на зболених твоїх долонях, на хвацьки всміхнених устах твоїх зашифровано те, заради чого в серці те, заради чого все оце...
Я сподіваюсь, що колись покинемо руїни міст, історії скрижаль віддаючи причастям тіла нашого у рот Природі – най хрумтить, ковтають терпкий попіл корені, бо вже коли узвозом кольоровим котиться додолу все, немає спадку долі кращої, аніж капелою служити птаству, в'ється їхнє соло хай під купол безкінечності, червневим золотом зотлілому вбранню опалих мармурових тіл, співочий доказ - вирій тут, повір, він зовсім поруч, не журись за формою, планета горне ніжно пил, який невдовзі знову буде кров'ю...
Вага добровільно взятої справи стискає хребет вражаючим тоннажем усіх зібраних купи частин металевих каркасу ранкового світла, від падіння тримає лиш скрип відпрацьованих строп, не існує жодної, навіть найменшої, недовіри до вашої сили, одне надзусилля здійснити вас тільки прошу – звільніть накопичене море з повік, не тримайте грози у судинах нервових тканин, хай хмари здійснять свою функцію – виллють воду й щоками краплини вишиють відмітки подоланих викликів, нехай дощ збереже імена, після бою погляд відмиється для врочистого відкриття побудованого дому Сонцю, що закляклі м'язи прогріє, й тіло, навчене битися, навчиться також – танцювати...
Довкола Бандери ганяють діти, в повітрі ладан і коняччин послід, у серці відроджується надія, і ятрить серце, і душать сльози, було би просто, та надто складно із перемогою в'ється зрада, іти далеко, йти ще довго, бозна- куди заведе дорога, на очі хіба натягнеш пов'язку, в руку – костур, потроху в мряку підеш до Сонця: "Дивися, Тату, квіток так много, квіток – багато! Я хочу горку! Давай гарати!" – найвища правда, достойна храму, бери і тішся, бери задарма, для неї сили, для неї в'язи, вона вгамує, вона розрадить, вона розставить нас по полицях, дивись і вчися, дивись і вчися! – аби не марно...
Списки, немовби мантри, тисячі імен бога в сувої, скільки мине їх око, допоки своїх не знайде, і скільки залишить потому – за обрій пірнають знаки, між них не працює пошук, їх брати лише й читати, чекати, мов чотки – перебирати, вабити волю реальності зглянутись і віддати розтягнутих картами, або просто мовчати і снайпером третє око напружено мружити, аби зірку із неба спіймати, і життя, попелом притрушене, повернути на землю з квантового заворушення, бо ти любиш його – дуже-дуже, бо ще конче потрібно побачитись...
Мовчання стін – вініл календаря, ти вухо притули – дослухайся, звучатиме шум білий голосів, плачів і усміхів, дощів і променів, роками нашарована давно забута музика, щоденники бажань, літописи амбіцій, нотатки щасть і біблії страждань, коштовності, заховані у тріщинах, шурхочуть шкірою потоки дат, концерт для слухача раптового і вдячного, чия душа несе в димах розчинене минуле свого справжнього, не вдасться залишитися, тоді хоча б лишити слід в очах того каміння, що нас бачить...
На обкладинці: стіна на Гамперівському узвозі в Маріуполі, моє фото 2019 року
Набрякле серце – спірітома, червоне око в кошику запалених нейронів, стогін стоп утомлених розбитою дорогою, з-під чола непевний погляд в горло, повне марнот і свободи, і безкінечної невизначеності поза ілюзією законів Природи промінь відхиляється від заданої траекторії, пошук обтяженого злом бачить навпомацки, часто ламається, часто повторює знову, часто смакує солоним, часто губиться в порожньому, повисає на тіні любові пухлиною доброякісною, але, здається, в тумані все-таки намацав напрям, зблиск реальності – густішої фантазії, родовий шлях обрію, де ти припиняєш бути ембріоном, опиняєшся назовні, твоя спірітома обростає корою, і все тепло потенціалу перетворюється на мегатонну доторку становлення, і попри вогонь твого водню у напрямку повернення до дезінтеграції – усміхаєшся...
Вогненне серце пропалює обв'язку грудей, і болить устромлений хрест у хребті, перероблений із меча, замком твого монастиря, де в анфіладах носиться луна шурхоту палива з лопат байдужих машиністів, губ шептунів у сірому рядні, які зробили з тебе бойлер - зігрівати вакуум своїх могил, розритих на знепліднених ланах, шукай-шукай навпомацки маршрут, танцюй-танцюй, щоб не загарбав Мінотавр, у центрі відповідь стирчить кривим іржавим залізяччям, цвях у зап'ястку, його гострота із литки відстібне ланець, і лезо, що скрипить у м'ясі, від початку - було призначене тобі, а нЕ проти тебЕ, свіча спокійним полум'ям тече у сомі, паротяг стає людиною в кірасі із мечем - в руках, із крилами на плечах замість тягаря, з вогнем замість кристалів солі ув очах...
Рівно з землею, за межами болю, я так сподіваюся – буде спокійний сон, як єство твоє проростає в корінні, щоб із хмарами розмовляти знову згодом, і як би не сіяли поле злом, а зійде рядно кольорове згодом знову...
...і навіть коли вже забудуть про все і про нас, снами будемо в хвилях зіркового наміру, й кожний кришталик солі, що колись упав з ока, і кожна любов на весняних гілках буде нами знову... згодом...
Полеглі лягають у трюм черепів, важким тихоходом вертають додому лінкори живі, мовчання поряд між ряд(к)ів маршує, шепоче на пікселі пил історії, яких до кінця не збагнути, між сотень жил, омертвілих з напруги, тонкі одинокі нитки тягнуть руки на кросна обіймів з утомлених тіл, секунди сплетуться в години, години в дні, як рубцові тканини сплітаються на безоднею – мости над загибеллю, над неможливим – усім, зі щитом й на щиті, шлях у завтра крізь ніч квітам польовим на руках у того, хто дихає...
Перша частина була опублікована на нині знищеному сайті-попереднику Amor Fati, Kulturkampf’і. Можливо, колись дістану той запис з архівів і опублікую заново.
Війна стала колосальним ударом по психіці. Знадобилися всі можливі джерела емоційної та фізіологічної підтримки, аби пережити перші дні, які розтягнулися в тижні, аж поки не стали місяцями.
Одним з важливих джерел підтримки завжди була музика, зокрема – важка музика. Її значення збільшилося ще під час першого депресивного епізоду, восени минулого року. Психіка в буквальному сенсі слова черпала сили з розривних акордів дисторшованого звуку. Метал звідтоді став чимось на кшталт емоційного атомного реактору.
Відчуття життя з початком війни стало надзвичайно важким і трясовинним. Кожна прожита хвилина скидалася на долання густого багна, нейрони буквально грузли в часі, отже потребували потужного рушія, аби перекотиполювати далі.
Рушієм стали кілька важковагових артистів.
FRACTALIZE – Immersion (2020) + більш ранні EP. Хлопець з Кишинау творить надважкий джент. Теми сконструйовані з металевого скреготу та глибинного басу (сьогодні я почув, як струни постукують об звукознімач на записі), опертих на колони ударних. Мелодії гіпнотичними вигинами течуть понад, утворюючи атмосферу храму прадавніх богів, духів космічної пітьми, існування по той бік видимого спектра світла. Обкладинка, витримана в стилі ґіґерівської естетики, цілковито відповідає вмісту.
Joshua Travis – No Rest EP (2022). Хльосткий і безжалісний ф’южн жанрів, де чутно і ню-метал, і дезкор, і навіть трошки японського віжуал-кей, де кожний консонанс відчувається відвойованим. Ядерні риффи створюють потужне емоційне полотно. Ти ніби на внутрішньому рингу приймаєш бій за своє процвітання, мусиш відчути біль, втому і важкість, аби зрештою у якості перемоги добитися самоперевершення. Особливо зачепив гострий контраст між ефірними мелодіями та рвучкими рифами на передньому плані у пісні Parallel. Ніби давно вже подібне практикується у важких жанрах, а проте у виконанні Джошуа цей прийом відчувається свіжим і наповненим сенсом – витончені квіти народжуються з грубої підземної пітьми, вони не існують самі по собі та завжди є результатом зусиль.
Primitive Man – Immersion (2020). Ще одне «Занурення». Primitive Man продовжують справу Esoteric, творячи дуже повільну, дуже важку і дуже дисонансну музику, яка водить слухача похмурим лабіринтом темного боку існування, періодично вибухаючи швидкісним психозом. Колектив презентує надзвичайно жорстку форму із цілком серйозним умістом, що наближає їх до звання «авангарду», дарма що поняття це означає передування чомусь, а от подібний звук насправді завершує шлях музичної виразності, далі нього тільки шум, у якому нойзери теж знаходять мистецтво, але щодо музичності цього мистецтва вже точаться філософські дискусії.
Цю екстремальну трійцю об’єднують жирні, висококалорійні риффи, саме те для виснаженої душі. Тебе ніби переводять у стан літосферної плити, коли ти рухаєшся дуже повільно, але дуже потужно. Відключається нажахане фантазування, блокуються больові рецептори, ти весь зосереджуєшся на рухах – спочатку діафрагми, а потім усіх інших м’язів, докладаючи зусиль у чітко визначеному напрямку і чітко обмеженому обсязі. Це такий собі режим енергозбереження, який робить тебе трошки зомбі, натомість даючи змогу не з’їхати з глузду.
За два тижні після початку війни, завдяки друзям, з’явилася змога купити ліки проти генералізованого тривожного розладу, і в життя поволі почали повертатися барви. До цього моменту єдиним лікувальним засобом було оце металеве дубасіння, бубоніння та скреготання. І воно впоралося та продовжує поратися із своїм завданням – полегшення життя обтяженим різними проблемами індивідуумам. Мистецтво в дії, і все таке…
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2022/09/IMG_20220918_141850_264.jpg)
