Позначка: смерть

  • Червонозоряне місто

    Червонозоряне місто

    Стояли червоні фабрики в середмісті,
    димили червоні фабрики червоним димом,
    люди з сірими обличчями квапилися
    пройти повз ті стіни, щоб не глянути
    випадково у сліпі роззявлені вікна,
    струшували похапцем з одежі пил рудий,
    ховались у кімнати квартир та офісів,
    робили, мили руки, мили тіло, сідали 
    за столи і пили, їли, лягали спати, 
    накривалися з головою ковдрами, 
    бо вночі над фабриками розливався вий
    сирени, а за ним стояв низький гуркіт,
    подейкували, що то працюють важкі
    сталеві жорна, але що вони перемелюють?
    Заїжджають туди крізь великі ворота
    фури брудно-зелені, з червоними
    цифрами на боках, що везуть вони?
    Дзеленчать туди потяги довгі – що
    ховається в їхніх вагонах, іржавих
    паралелепипедах? У деяких є
    вузькі пройми під самою покрівлею,
    на проймах стоять ґрати, за ґратами
    видно тіні...

    ...червоні фабрики в місті червоних зірок
    були стерті килимовими бомбардуваннями,
    у підземеллях знайдено 15 тисяч тонн кісток
    виду хомо сапієнс...

    Обкладинка: я + MJ

  • Κατάβασις

    Κατάβασις

    Звірі, що гуляють у віддалених 
    джунглях лімбічних, мають власне,
    інфрачервоне, сяйво: у чорних німбах,
    у шоці дотику до заборонених воріт,
    у шелестінні вологому руху забороненими
    коридорами, в рідинному обміні,
    супроводжуваному радістю або болем,
    як спливають у потоці ду́ші – ковтком
    чи виверженням, до світла чи геть від нього,
    як народжується добро з первинного злого,
    як інстинкти трансформуються в любов,
    як вогонь, електромагнітне поле й парадигми
    походять із тертя поверхонь – одна. об. одну,
    як нарощена маса прагне до порушення закону
    й спалахує в реакторі втамованою пожежею
    без опіку речовини живої, тож коли в захопленні
    сліпому слухають янголи Аполлона рівномірне
    гудіння сотень тисяч турбін у машзалах просторих,
    в судинах регочуть менади стабілізованої експансії
    хаосу теренами святої Пустоти...

    Обкладинка: я + MJ

  • Dödgud

    Dödgud

    Важкий, невблаганний,
    похмура постать
    кістлявого виснаження,
    розчахнуті очі
    відбили безодню,
    яку ти побачиш за мить
    до нестями, одвічної тиші
    шляху поза тебе,
    така чорна пляма
    тебе заперечує, марна
    кожна мить, коли ти дихаєш,
    марний кожний напрям,
    куди ти рушиш,
    видиво таке чи витримаєш?
    Чи не підкосить завчасно ноги?
    Він настільки близько,
    що майже те саме, що ти,
    сидів поруч з тобою в утробі,
    зустрічав тебе при народженні,
    слідом йшов під прикриттям тіні,
    до певної міри він навіть залежить
    від твоєї волі, принаймні одяг його
    на час останньої церемонії,
    якими будуть сумарні хвилини,
    до певної міри, але не повністю,
    чи зможеш ти з цим жити?
    Витримати цей тягар чи зможеш?
    Послідовно витлівали шпалери
    на просторі, око розплющене
    розчиняло шмаття ієрархій,
    залишилася на всі горизонти
    свобод7а – відсутність підстав
    для надії на когось, крім того,
    хто ближчий, відсутність ваги
    для всього іншого, над світом
    нависає прірва бога без обличчя,
    над світом нависає прірва чорна,
    і ти ковзаєш довкруж неї, навчаючись
    еквілібристиці, навчаючись жонглювати
    тягарями, заздалегідь неуспішний,
    та інертний удосталь, щоб не спинитися
    поки що...

    Обкладинка: я + MJ

  • […]

    […]

    Автобіографію розтягнуть на цитати
    комашки та хробачки, валятимуться
    згодом знаки поміж знаками на листі
    й у траві, колись чиїсь чутливі вуха
    спіймають їх із подиху вітрів, складуть
    докупи – смакуватимуть нетривале,
    але не загублене...

    Обкладинка: я + MJ

  • Запис без назви 1675
    Рівне гудіння моря
    реліктової частоти, 
    вимір, де розчиняються
    обличчя речей, простір 
    безкінечного "до"
    на початку часів:
    до форми, до сенсу,
    до тиші, до шуму,
    до вектора, до перспективи,
    до пробудження і до сну...
    ...чи не сюди опускається
    кожна істота, перш ніж
    рвонути крізь виміри вгору
    від наступного удару гонгу,
    що насправді не замовкає?
    За відсутності змоги фізично
    вберегти любов, залишається
    тільки вірити в фізику,
    що в ній схована музика
    понад мар-нотами...

    Обкладинка: я + MJ

  • Deorbit

    Deorbit

    Сходження з орбіти – розпач,
    розрахунки блимають в очах,
    віщують саме недобре,
    перед модулем розквітає
    анемоною гравітація,
    стогне метал, вібрація
    виє високо на зубах,
    прострація тінню волочеться
    синапсами неокортекса,
    сумнозвісна та пустота
    виявляється між тобою
    та неіснуванням, де
    дугою агонія гнеться
    й відбувається трансформація –
    на гірше чи на краще – хто його зна...
    але змушує дивуватися той факт,
    що з відчаєм можна жити,
    до відчаю адаптуєшся,
    навіть усміхаєшся, поки розірвані
    конструкції твоїх ідеалів
    хаотичною геометрією обертаються,
    виблискуючи, в напрямку темряви,
    поки скрижалі евклідові горять,
    і благо згортається до міліметрів
    від аритмічного серця,
    мрія та надія оплавленими грудками
    лежать на долонях, загубили обриси,
    та матеріал усе-таки той самий,
    хочеться вірити, що інформація
    зберігається, хочеться вірити,
    що будемо жити...

    Обкладинка: я + MJ

  • Оптимізм

    Оптимізм

    Плач за жменею вчорашніх днів
    в абстракції утопить погляд, та
    з майбуття простягнені гілки
    розбавлять усміхом гіркоту,
    ми станемо землею всі, хіба
    не честь – глибока й безумовна? –
    зростатимуть із нас дерева,
    й наші душі шелестітимуть у крони
    на долонях...

    Обкладинка: я + MJ + Ps

  • Доксологія

    Доксологія

    Слава Космосу
    за наполегливість
    білкових структур,
    за резильєнтність
    їхню, за здатність
    повзти, за здатність
    зламаному зростатися,
    за здатність обіймати
    літери шрамів й навчатися
    танцювати, переступаючи через
    марність, за здатність
    серця повільно стискатися
    на межі атомізації,
    але достатньо довго,
    щоб колись піднятися
    й засяяти з-під ковдри
    гібернації, зрештою,
    за здатність
    померлому – тривати,
    хоч би й без форми,
    хоч би й без пам'яті,
    сполукою но́вою з
    кожним атомом,
    підтримувати поступ
    інформації до небачених
    досі ігрових майданчиків
    простору й часу,
    навіки слава, амінь.
  • Містерія

    Містерія

    У брині марева святі
    плетуть порфіри
    лицарям, які пішли
    за хмари марш-кидком
    на порятунок світу,
    нитки під пальцями
    співають жалісно,
    і дивляться
    мироточиво, аби
    був легше шлях,
    аби ковзало легше
    пір'я шкірою вітрів,
    аби щастило в горлі
    вогняного виру дістати
    світло й оселити в очі
    тим, кого так сильно
    полюбили, кому вернутися
    навіть без дихання
    заприсяглись...

    Обкладинка: я + MJ

  • Descensus

    Descensus

    Хто знає – зі світла
    спускається в тінь,
    у відсутність занурює
    руки поволі, вставляє
    полімер між зубів, щоб
    не стерти їх об зане-
    покоєння, тестує, на-
    скільки далеко сягне
    вогонь, скільки вже його
    є в долоні, ця діяльність
    позбавлена будь-якого
    сенсу, ця діяльність
    позбавлена будь-якого
    значення, ця діяльність
    просто саме життя,
    з тих пір, як промінь
    звився протуберанцем,
    торкнувся зернятка
    гарячим пальцем,
    зрушив маятник серця
    у мовчанні, й потягнулося
    дерево у два спрямування,
    що більше вбирає світла,
    то далі у пекло свердлить,
    що величніші емпіреї –
    жахливіші глибини смерті,
    що більша любов – щільніше
    стискаються зуби, хто знає –
    робить собі вакцинації згуби
    бо в садах високих надій
    мацаки чудовиськ завше
    в'ються за стопами,
    та лоскоче парость чорна
    у хребті...

    Обкладинка: я + MJ

  • […]

    […]

    Якщо є душі,
душі йдуть
у кольорах
червоної години,
вздовж контрастів
зимних, за́вжди зимних,
навіть як надворі літо, йдуть...
...поволі, але неймовірно легко,
сніг під кроками не скрипне,
і гілля не затремтить,
не скине ро́си, не стривожить
птаство, стурбують сни лише,
заплутані в нейронах, записані
в речовині обличчя, імена, місця...
...зима вкриває пам'ять кригою,
кристалізує ті сліди поперек нас,
пилок зірковий в оці зависає
сузір’ям інію, цей холод
з глибини грудей
пручається потоку часу...

    Обкладинка: я + MJ

  • Шахта в небо

    Шахта в небо

    Вежа, вежа... шахта в небо.
Риєм, риєм... колобродим.
Крутим, крутим...
Жорна, жорна...
в небо женемо гвинти, і
білим, білим димом колір
геть летить від голови,
біографій сірий попіл
пригортається до вій,
осідає в альвеолах
паливом інертних мрій,
кожний попередній поверх –
надбання пітьми, і стогін
крові по судинах м'язів
чорною образою відгонить
замість чистоти без докору
й догани, стовбур цей
польоту янголів будують
шахтарі, яким не пофіг,
хоч не вистачає сил
на поталу кинутись Красі,
штовхають камінь колами
шорсткі долоні й годі,
тим і горді, голі в чорнім
золоті в тіні осяйних крил...

    Обкладинка: я + MJ

  • […]

    […]

    О. Мацієвському

    Дорога лишилась така
страхітливо коротка,
пряма і порожня, немає
більше за що зачепитися,
ближче і ближче туман,
і терпкість вимочених
трав на ґрунті чорно-глиняному
досі не була ще так близька,
у суміші гіркій з останньою
цигаркою тане на губах надія,
усе життя вміщається у видих
"Слава Україні!", а далі крапки...
крапки... крапки... крапки...

    Обкладинка: я + MJ

  • […]

    […]

    Doch alle Lust will Ewigkeit—,
    —will tiefe, tiefe Ewigkeit!

    Friedrich Nietzsche
    Якщо є життя після смерті,
    то я хотів би лише таке,
    де можна було би колись
    дочекатись любимих людей,
    інакше мене би спіткав
    колосальний сум, і це життя
    було б тим, що хтось називає
    "пекло", якщо дійсно існує
    душа, яка провалиться крізь
    атоми у квантовий вимір,
    коли тіло своє відпрацює,
    чи якось ще шлях його увірветься,
    я хотів би, щоб, рано чи пізно,
    ми знову зустрілися там,
    і заплуталися б, щоб тримати
    зв'язок, де б наші частки не літали,
    зневажити відстань, зневажити
    пустоту, подолати відсутність,
    існувати рáзом до теплової
    смерті Всесвіту, і після переродження
    йогó з новóго Великого вибуху...
    ...істина, вірогідно, не в тóму, істина,
    як зáвжди, нудна й механічна,
    але це не завадить мені бажати,
    аж доки для мене навіть пітьми
    не стане...

    Обкладинка: я + MJ

  • Гра

    Гра

    Бій перетворюється
на абстракції,
рій векторів імовірностей,
ти намагаєшся ухилятися
й не дати ворогу ухилитися,
в цьому вихорі біфуркації
стільки майбутніх сплелися,
в разі чого перезавантажитися
зможеш із них у якихось,
в цьому танці у шанцях шанси
підійма те, чому ти навчився,
й на відсоток до ста лиш останній
припадає сумне "не судилося...",
кульки, ниточки, м'ячики, колеса –
нам доводиться гратись довічно,
необхідно практикуватися,
сподіватися не програти,
на чекпойнтах не забувати
зберегтися...

    Обкладинка: я + MJ

  • […]

    […]

    Скінчився подих,
звук не пестить вух
відтінком твого імені,
але тремтять на шкірі
волоски – твоєї флейти
дух карбується малюнком
префронтальної кори,
у мушлі кістяній
шелестить у колосінні
дня нового гук усіх,
що видихнули...

    Обкладинка: я + MJ

  • Деформація

    Деформація

    Засоби деконструкції форми:
зброя та переробка, порушення
цілості в ім'я іншої цілості, у якій,
втім, тебе вже не буде, принаймні
ще жоден не надіслав повідомлень
із вічності поза тимчасовим домом,
вростаєш, летиш, чуєш, плачеш,
радієш, шумиш, любиш, любиш,
але відлітаєш з осіннім вітром
листям, що поступово стає пилом,
я споглядаю цей вихор, він залишає
шрам у моєму нейронному полі,
зі шрамів складається мандала,
з крику складаються співи, краса,
намальована лезами, споруда,
збудована деформацією, (бо
творення – база) на шкірі мокрій
розпускаються квіти лишайників,
кістки розмовляють з грибами, адже
міцелій – середник між тваринами
і рослинами, будівничий протеїнів,
останньої точки, де ти зупинишся,
де не лишається слів, свобода
невизначеності пропонує шлях
навсібіч, розхристані стріли хаосу,
розп'яття назад ув обійми, чи вийде?..
...чи вийде?..

    Обкладинка: я + MJ

  • Пам’яті Олександра Мацієвського

    Пам’яті Олександра Мацієвського

    Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.

    Безодня в зіницях
людини на вістрі патрона,
готового підкоритися
злобі потвори, – безодня
у погляді того, кому
уклонилися гори поважно,
провели церемонію
коронування в герої,
гуркіт смерті вірвався
у браму, і довго стелилася
хмара храмом, кавалькада ворожої
хоті, розчепірила гострі кігті
до осяйного його́ трону,
доторкнулася, та закрилася
мить, мов долоні, на очах його́
молитовно, і стріла крізь
вологий та сірий саван
розчинилася у блакиті...
  • […]

    […]

    На кожному нашому мертвому
заповіт: "Ми жили, а ви - ні!"
Недовго, можливо, а все ж:
"Ми жили, а ви - ні!" І скільки
б тонн горя не волокли, хто
залишився дихати, послання
незмінне: "Ми жили, а ви - ні!"
Скількома б ракетами не тамували
безсилу неситість криваві роти,
та не заллють пекучу свідомість,
що ми живі, а вони - не-живі...

    Обкладинка: Midjourney і я

  • Mort

    Mort

    Я сподіваюсь, що колись
    покинемо руїни міст,
    історії скрижаль віддаючи
    причастям тіла нашого
    у рот Природі – най хрумтить,
    ковтають терпкий попіл корені,
    бо вже коли узвозом кольоровим
    котиться додолу все,
    немає спадку долі кращої,
    аніж капелою служити птаству,
    в'ється їхнє соло хай
    під купол безкінечності,
    червневим золотом
    зотлілому вбранню опалих
    мармурових тіл, співочий
    доказ - вирій тут, повір,
    він зовсім поруч, не журись
    за формою, планета горне
    ніжно пил, який невдовзі
    знову буде кров'ю...
  • Renaissance

    Renaissance

    Кожна людина –
    остання, плаче
    на захід Сонця,
    не хоче заплющити
    очі й лишитися
    у пітьмі, не хоче
    зірватись листочком
    і спізнитися на майбутнє,
    не хоче здаватися відсутності,
    через відчай душа
    розпрямляє коліна,
    здіймає тягар і стискає
    стилос – аби переписати
    смерть за власним каноном:
    гравітація тримає докупи
    еони, частки роєм услід
    за Землею танцюють
    на променях, отже
    місце, де жила любов,
    не зникне марно,
    хоч би й зламалася
    згодом хата, рослини
    тримають пилок у росі,
    твій голос лишається
    в суєті комашні, твій слід –
    турбуленція за польотом
    синички, це твій світ, друже,
    твій світ – поза межами тиші,
    треба тільки наважитись
    увійти туди – осідлавши
    вий чорних вітрів на рівнині
    гіркій між тобою і всім...

    Обкладинка: Erol Ahmed

  • Trenodia

    Trenodia

    Чи твоя вода
вертається зі снігом,
коли зійшла до неба
із трави, чи принесли
вітри її до мене через
кілька сотень кілометрів,
й лягла вона мереживним
листом на вії, та стекла
оповіданням, залишивши
ще один сріблястий слід
у бороді? Чи будемо ще
разом в цій усій воді, чи
побудуємо у вирі водню
в безкінечності часів свій дім
і теплий хліб розломимо у нім,
й позбудемося втоми й горя,
винагороджені за всі
докладені зусилля тишею
літніх садів увечері?..
...не знаю... але так хотів би...

    Обкладинка: Unsplash

  • Траверсія

    Траверсія

    Я хочу навчитися
    кричати про своє
    життя, знати б –
    кому, бо за урвищем
    краю душі ані бога,
    ні публіки, море саме,
    лише море, а морю
    що моя амор, що моя
    морі – все єдино, шум
    одвічний, атомна стихія,
    по собі сама воднем
    космічним віє, та
    мимохіть надіюся, хоч би
    дотично, існує переправа,
    і Харон мій лемент сприйме,
    плече долонею шорсткою
    стисне ніжно:
    "Ну, дитино, ну, я знаю,
    знаю, вірю, але послухай,
    вічність дбає про нас всіх
    у безкінечному зусиллі,
    тож, як не на Землі, так на
    Кеплері 438b колись
    чудова буде мить...
    а може, й дві..." і ми
    спимо вже у човні, надхненні
    та поранені, шляхом до 
    наднової зірки й чорної діри,
    певні у сні, з якого новий світ
    постане – встигли
    головне – тому і тим, кого і що
    любили, цей факт засвідчити,
    а отже спалах наш осяє шлях
    новій весні, зігріє пагони нові
    в сузір'ї мрії... а отже недарма
    кричав... і недарма боліло...

    Обкладинка: NASA

  • Жовтень навиліт…

    Жовтень навиліт…

    Рідина з віч,
    з неба впав нерв,
    і повстав ґрунт,
    як мені тепер
    із усім цим бути?..
    Споконвіку сміх,
    споконвіку січ,
    споконвік шубовсь
    ув осіннє листя,
    і не встати більш,
    з усмішкою й ні,
    обруч й самотуж,
    ти тепер найближч
    до хмарин, що на них
    забував позирнути,
    ех! чує тільки ліс вже,
    повзе знизу лагідно
    вгору сутінь, наче
    равлик схилом старої
    Фуджі, значить мій горбок
    теж гора є трохи…
  • Вокзал

    Вокзал

    Вокзал – розчахнуте вікно,
    з нього протяг тягне з фронтів,
    тривожить тили, підхоплює
    декого листям й уносить у
    горнило обрію, щоб зробити
    щось надзвичайно міцне з них,
    але так часто повертає холодним
    терпким чаєм, що застигає в
    соляну скрижаль і тоне у
    шумовинні вздовж берегів я
    того, хто вертається із
    засмагою пекла на щоках,
    продублених мареннями степів,
    хто проковтнув отруту полинову
    і пережив лихоманку свинця...
    ...вокзал – розчахнуте питання
    небуття й буття, гримить історіями,
    мерехтить пікселями на ескалаторах, її
    і так важливо, що в натруджених
    руках знов кавалки гіркавого тепла
    зігрівають серцебиття у затяжних
    дощах, й непевно та сором'язливо
    парость розгортається на згарищах,
    поміж сомнамбул у рутинних снах...

    Обкладинка: Unsplash