Гуркоче час,
якби ж то зачепитися
за землю, коріння саду –
пальців судома, тобі – дерева,
комусь – недопалки, тобі – злість,
комусь – горло порване,
але поперек усього повинні
бути сонця промені,
пестити усе зруйноване,
вивчати черговий урок історії,
під плитою тектонічною поховане
найповільніше зерно ДНК,
протягом тисячоліть
утворює гори
із вогняної повені,
здіймає голови,
і з щелеп зсудомлених
нові пагони сходять...
Обкладинка: Jr Korpa via Unsplash
Любов не вивчиш раз і назавжди,
любов раз і назавжди не відчуєш,
бо Сонце танцює щомиті в пітьмі,
бо клубочиться вир жахіть
у серці народження, і навіть якщо
не поглине тебе круговерть ворогів,
сам себе завжди здатен знищити,
вкотре бачу, як тягнеться нить
від кожного нервового закінчення,
любити - значить врівноважено висіти
між усіх різноспрямованих намірів
під дією доцентрових і відцентрових сил,
опірмат для того, хто вічно нездужає,
але мусить мурувати мости, аби ними
вона крокувала, і крик набирав відтінків
ніжності, аби шуми в грудях набирали
мотиви музичні, аби смак усмішки
менше гірчив, а більше тішив...
Обкладинка: Jr Korpa via Unsplash
Doch alle Lust will Ewigkeit —,
Friedrich Nietzsche − Also Sprach Zarathustra
— will tiefe, tiefe Ewigkeit!
Як храм паде, то стане хмара в архіві буде – драмтеатр – колекція рядків на склі, надхненних видихом, життя ознакою насичених, це лиш на перший погляд зникли, насправді завше будуть поряд на повторі в тиші, мов актори, без утоми, грати в безкінечну гру, покличеш спогад – все проступить, гукнеш спросоння – буде тут...
Photo by Billy Huynh on Unsplash
Важкий обладунок приреченої на війну задовго до того, як вибухи всіх побудили, даний джерелом світла, та все ж – натирає плече, і хребет у корсеті з металу шепоче погрози розсипатись, підпалене серце, на жаль, не залишило вибору, від нього дим чорний завішує перспективу, і скільки б не мала позаду розкритих квіток – біль співає гучніше, тому, коли захоплені тією зіркою, міцніше обійміть і грійте так, аби сягнули самого ядра інфрачервоні промені любові – крізь метал, і губи янгольської сомнамбули торкнув (на мить хоча б) щасливий усміх...
Photo by Nik Shuliahin on Unsplash
Скарби – діоксид кремнію, одвічна метафора часу, і боляче дуже стискати кулак, опираючись руху речей своїм ладом, боюся, моя коробка кістяна для най дорожчого все одно най краще сховище, бо в ній будинкам не страшні снаряди, в ній рецепти дитячої усмішки не горять, в ній записано кожний вітру акорд із усіх його літніх концертів для променів Сонця у супроводі хору листя, записано кожний вірш вигину степу і моря, обвінчаних тисячоліттями, ці перли пістряві сузір'ям освітлюють шлях – від і до, й не здається він більше таким скорботним, несу світу свій вік весь, коли простягаю розкриту долоню...
Photo by Jan Kopřiva on Unsplash
Життя торує шлях крізь плоть собі безжально, любов здійснюється через крик, ця стихія страшна заворожує очами ураганів, і ми вклоняємося їй у коїтуса храмі, в хоралі оракулів, на вівтарях бажання, що нуртуються у пітьмі, а тоді здіймаються вогнями, продовжуючи світло Зірки-Праматері, божественне проміння звивається у зморшках на твоєму чолі, коли ти кінчаєш і крізь нас розкручується Кундаліні, та коли ти тужишся, життєдайна, випускаючи достиглий досконалий плід, і пурхають пелюстки їй услід, і сяє наша глосолалія над нею... (о, святий момент...) сліпі, ми станцювали мінним полем, і там, де ми ступали – квіти проростають... корогва нової весни...
Гінекей, потаємне коло,
куди не зайде чоловік,
у повітрі тільки зловить
аромат п'янкий тонкий,
але не зможе бачити,
стоятиме біля колони,
оперізаної грою жриць,
долонею на доторк
відчуватиме тепло та
шкіру змій з написаними
іменами бога, хотів
пізнати б, а пече, бо
ярість їх та їх скорбота,
та їх кривава магія тече
довкола місяця і збуджує
тривогу глибоко всередині,
то першородне джерело життя
в цих флейтах дихає крізь час,
ти можеш бути свідком
розквітання, тримати руку
що в судомах виконує таку
роботу, що соває жорна еонів,
бути свідком танцю й співу
мовою з-поза відомих горизонтів,
свідком пломеню уздовж хребта
й ходи легкої квітами та черепами,
залежно від обставин драми, та
зачаровано спостерігати,
як відбувається – в о н а...
Обкладинка: Unsplash
Клубочиться вир –
життя на життя,
гроза безкінечна,
стан спокою дуже
відносний, скидається
більше на сон, бо
ліплення глини не може
відбутись без оберту,
просто смикає необережно
підставлені пальці, часто
разом з рукою, часто
разом із тілом, верстат
богів послаблень не дає,
вакханалія форм творить
рої пітьми, чи ти можеш
таке проковтнути? Чи
стане гнучкості кінцівкам
пройти через жорна,
який будеш глек ти на виході?
Я знаю одну людину,
що пірнула в криницю
з кров'ю, потом і лайном,
щоб винайти символ життя
всьому всупереч, і він з'їхав
з глузду, проте, став зерням
сучасної науки балансування
над вулканами, відчуваючи
розгубленість, я обіймаю
його паперовий надгробок,
щоб відчути опору, і досі
його труп виділяє життєдайне
тепло, зігріваюся, хоча жодної
притомної відповіді не маю на
поставлені запитання,
стає легше трохи жувати пітьму
та миритися з ярістю форм,
обличчя скидаю до огрому
небесних покровів і починаю,
невміло й незграбно, ліпити
на ньому інтерфейс бога,
якому ще треба буде винуртуватись
у любов...
Photo by Hans-Peter Gauster on Unsplash
Повітря згущується у вогонь, вогонь оживляє глину, така послідовність, тому тремтіння в моїй голові повинне відлитися в слово вологе, що змусить піднятися колоски на шкіри твоєї полі, через мостик любові одне одному донесем блаженне порушення форми, зберемо наш подих у флейту чарівну і станемо нотами... нотами...
Photo by Alexander Krivitskiy on Unsplash
Померти б у кращі часи... Видряпатися б до світлого майбутнього, аби хоч оком кинути на мирний вільний плин, де сонячний вогонь всередині живих не спопеляє – рухає двигун, і крутиться яскрава карусель крізь дні, за партитурою приємної рутини сходинок до мрій, якими крокувати можна неквапливо...
Photo by Jukan Tateisi on Unsplash
Все... зірвало греблю, потекло з очей і відливається в слова, які за кілька років не зачеплять вже нікого, я на те, принаймні, щиро сподіваюся, бо нахуй проживати це м'ясне безглуздя знову, хай бетоном залиє рота потворам, кому кортить собі подовжити комфорт мерзотою такою, запам'ятайте всі кидали світу, тому, хто живого ворог, живе в горло зрештою гостре встромить: зуби, пазурі, дзьоба, роги, кігті й тризуба, й не буде вже більше такого – не буде...
Photo by Daniela Paola Alchapar on Unsplash
Безкінечність садів, безкінечність берегової лінії, і хвилі степу безкінечні, й небо, небо нескінченне, світанок стільки, скільки треба, і скільки треба день, і ніч пірнає у безодню зір в червонім колі поцілунку сонця, лунає серця тріск, бо рветься струмінь сліз – ріка туди, куди відкрило двері надзусилля, і крилами там стане крик, й розквітне все колюче білим навесні, ти дихай, дихай і лети, нехай пульсують ніжно та потужно ребра, над неможливим прокидаючи мости...
Photo by Jonathan Bean on Unsplash
Із чорного диму до неба здіймаються скелі сягають нечуваних досі висот, між ними пошепки тчуть полотно, і поки що навряд чи хтось побачить результат старання, та в майбутті з пітьми проступить квітний шум, і коло хати змагатимуться діти у красі заради втіхи, а не задля виживання...
Photo by Max Kukurudziak on Unsplash
Задихаюся, коли бачу колекції файлів музичних з архівного диску, ці альбоми — все, що складає мою істоту, щемку невимовну ноту мого бога, мого часу, мого дому...
Photo by hosein zanbori on Unsplash
Огром покрову зими
танцює з весняним небом,
коли дотикаються світло
і тінь – усе стає синім, у мені
розривається крик у відповідь:
я ваш свідок, о повітряні велетні!
Чорнозем душі
такий плодовитий,
що навіть слова шахраїв
можуть виростити
дерево життя,
тому в вирі часів
у зляганні добра і зла
нема переможців
або переможених,
ото б тільки варто
зробити процес
менш болісним...
Обкладинка: Unsplash
Солоний край
межі життя і смерти,
оперізаний шумовинням,
запаморочливо гострий,
немов пробудження, яке
продовжує сюжет сну, вершина,
де нічого не сталося, і ніц
не стало зрозуміло, але
ієрогліфи зазміїлися,
стали корчами тіла, осідланого
так довго виборюваною благодаттю,
розкривається єдність білого світла
й проливається дощем незвіданої
мови, порожнини заповнює
твого мистецтва кава, така гірка...
така гірка...
Обкладинка: Unsplash
Що основа?
Підвал, де судини
й джерела вогню?
Чи квартир лункі
серця, де сни й голоси,
і запах їжі та злягань?
Чи дахи в діалозі
з зірками, невидимі
тим, хто їх зводив
на ноги, а отже
знехтувані? Я
з останніх сил
кажу: "Не знаю!"
і ця свята правда
знімає з душі тягарі
сформульованих
похапцем відповідей...
...звихнута під час
падіння у реальність
оптика для калібрування
потребує філосовування
молотом, бо насправді не
знаєш, як воно виглядає,
яке на доторк, який має запах,
який має смак воно, голим
нейроном виходь у сніги,
перебирай кристали
навпомацки...
Дивись уважно
всередину світла,
не вір у банальність,
там повно нот,
ретельно зібраних
разом в обійми
променя, хор частот
із глотки самого бога,
гук вибухівки розміром
з усесвіт, скільки часток
тепер пінболом стукотить
об дзвони в твоїй голові,
дитяча забавка – зерно
овацій пущених тобою хвиль,
о брязкальце на перехресті
ста вітрів...
Обкладинка: Unsplash
Сором'язливо товчуться
в притворі слова, у шпарину
дивляться, як у наві танцює
вона й стукотіння підборів
по склу відбивається в куполах,
прибитий добровільно до хреста
слухає ритм у снах червоних,
кожен цвях видзвонює мелодію,
стікає кров спідницею приснодіви
до причастя вавилонянки, змія
пробуджується у хребтах у солону
секунду пізнання, прокидайся, розіп'ятий
брате, бо час підійматися й знати
смак яблука на губах, які тягнуться поцілувати...
Обкладинка: Unsplash
Верблюд утомлений,
він мав важке життя,
йому доводилось грудьми
долати дюни, може,
не такі високі,
як у декого, та все-таки
кілометраж турботи вимагає –
насипаю пластівців вівсяних
у безлактозне молоко,
верблюд від справ відпочіває
і недосягнутих досягнень...
Обкладинка: Unsplash
Примерзла спина до страхів,
а воля прикіпіла до любові,
у тиску щелепи усі тривожні сни,
роки мигтять в напівсвідом'ї,
заплутались долоні й кулаки,
день завтра у тумані сліпоти, на
волосинці сподівань сьогодні,
я знаю тільки біг без розуміння
напрямків, і зупинюсь, мабуть,
лише коли відсохнуть ноги,
в полоні фізіологічної борні
бозна-кого казна із ким за
місце на осонні, та через дим
віднайдені вогні дають спроможність
нахилити траекторію, навчити тіло
малювати на буденнім полотні
життя вздовж лінії безодні, коли
на вістрі кулі побудуєш мир,
війна вином стече у стулені долоні,
і музикою стане грім... і тиша після грому...
Кристалічний туман –
то видовження дихання поза,
де бога борода шепоче
льодяними зміями, що все не так,
а трохи більше, ніж...
Рану бинтую міфом,
крізь бондаж іржава
проростає арматура,
мій новий каркас,
яка з того вийде споруда?
– покаже час, а поки –
продовжую гнути...
