Крізь поверхню дзеркальну далечінь хмариста, повна пилюжинками моментів, з першого кроку до болю самотня мандрівка у тисячу лі орбітою зірки, що згорає всередині тіла відображенням у пустоті, наповненій повітрям і краплиною буремної води...
Зачини щільніше вікна – в небі вулканічний пил, усередині черепа підвищений тиск, судини тріщать під пальцями гама-випромінення неприємний мотив, відбувається великий зсув, а таке не буває без сейсмічної активності надмірної, важко не падати у такій нестабільності, а танцювати й поготів, для подібних часів у нетрях бетонних лісів колись мистецтво брейкдансу вигадали...
Бугристим степом тягне тіло кінь під оплески осінніх трав, гаптує полотно живою ниткою безумства чвал, пшениця проросте зі зламу, перетре поміж учора й завтра – буде борошно, а значить, буде що жувати, поки триватиме зима...
Заклякли кулаки і зуби, бо б'ються хвилі в береги і не знаходять волі, страх пітьми сліпого піддається на доторк, хоч виють загрози, та крок роблю під акомпанемент дрижання тіла, незнайомого з власною силою, дивно, що руки повинні порізані бути дивом, така війна, невидима і тиха, за блага часу, що колись, можливо, стане миром, і стане зрозуміло, що то за тінь ховається в воді...
Вдихаю мир згори, над кровотоком сердець тривожних і сліпих у грудях залізобетонних, напнутих парою, електрикою та сомнамбулами, хай не порушене буде їх коло циркадне буднів і танців окрайцями існування, хай тягнуться їхні тіла за фата- морганами, хай дух їх залишається під ладаном, хай так само тривають безглузді слова на хвилях і в кабелях, тануть на ранок нехай, з розчахнутими руками до болю не готовими обіймати життя, розкриті нещадно до холоду, шепочуть мантри кожен своєму богу, і плачуть від щастя короткі хвилини нехай...
Насправді нестрашно, що ти припинив бачити, переживши перший шок і стадії прийняття, розумієш, що ніколи-то, власне, й не бачив, лише наділяв плями іменами та значеннями, і від початку йшов навпомацки, тепер тільки вивчаєш мову поверхонь світу, мистецтво безпосередньості як воно є, й потроху засвоюєш навички навігації у просторі суцільного боке, знаходячи код у малюнку обдертих колін та ліктів, під шелест омертвілих кінчиків нервових на вітрі років…
Вчора скисле молоко пролив сьогодні в небо крізь навушники бездротові, скільки років минуло, відколи востаннє пив і вірив, скільки судин змінила кров, минуло скільки поколінь клітин, мій побут маленький на плечах великих машин, моє крихітне щастя на хвилях у морі зажури, і все, що давно загуло, повертається запахом прілі з відтінком застуди, шкварчить у голові піною перламутровою з іменем забутої богині, тягарем розуміння мінливості неминучої, ледве-ледве, невідомо звідки знаходяться сили продовжити прогулянку, проковтнути пігулку, жовтневій позолоті зблідлій поглянути в око й не відвернутися...
Зеніт минувши, визолочує ікону жовтень, довга ніч на очі кидає вуаль, свічки затримують у гостях промінь не надовго, потім спробуємо спати на підлозі храму, вкриті чорним ліжником з холодним кантом, під колискову хижих мавок на роздягнутих гілках...
Коли я бачу двох, що йдуть від сонця в супермаркет, два маячки у морі міопії, вся музика стає про них, і пере- повнююся пихою, що з ними разом пнусь щосили намрямком до мрії крізь суціль невизначеності...
Тіло в тілі каже нотами, дитина, яка так і не навчилася розмовляти, белькоче прадавнім кодом, дзеленчить спіралями ДНК, підключеними до дисторшна, я з дзеркала розбиратися в цьому маренні змушене, розплутувати ці загадки, розставляти розділові знаки, займатися марудною математикою, мета- болізувати музику, зібрану з дисонансів, бо тільки так можна навчитися танцювати на воді, збуреній у склянці часу...
І. Клубком ти, я, вона і шість наших котів у серці жовтня вогняному набираємось тепла перед порою чорного вина дорогою у напрямку зимових снів...
ІІ. ...кректять мої суглоби та кістки, мов дошки старого судна, вітання першим заморозкам і священству в сукнях золотих, яке торує тихо повсть туману, плете пухку з проміння ковдру в серпанку павутиння, кокон надвечір'я року з плодом майбутньої весни...
Солдати знають звуки траекторій металевих, натягує в повітрі струни майбуття під цокіт щелеп історичного процесу, під- літку здається, можна зберегти баланс дитячого учора в холоді ранковому дорослішання, викинувши якір іграшок на підвіконня, мов плакат над револю- цією, що без тями напрямку провадить ритуал ургії гарного і доброго, та марно, полум'я обов'язково змінить колір, обов'язково посічеться шлях на біфуркації, і мантра, звична, наче капці стоптані, під пологом рожевим виявиться зафарбованою травмою, й перебороти поступ днів не вистачить погорди, й відбити залп не буде шкіри досить, й не раз ще себе доведеться поховати, доки правила цієї гри не вивчиш та на милицях не зможеш танцювати, не вбитий, але той, хто став сильніше... ...хоча і тихше, значно тихше...
Яка твоя остання барикада? – питання без очікувань та осуду, питання очі в очі, питання правди, питання болю і любові, питання значення, покликання питання, холодний бриз над множиною, компас мізансцени сьогодення – яка твоя остання барикада, мій недосконалий брате? Яка твоя остання барикада, моя недосконала сестро?.. Яка – моя?..
Небо провалилося і видихнуло холодом, метелик має ще кілька годин для дива, та потім ніщо не зупинить вересень, найміцніші обійми обернуться вихором пилу і снів над шляхами до бога й за нього, лопатками голкою Осінь проводить, лишаючи слово таємною мовою на пергаменті крил твоїх знервованих, на які обміняв свої корені, мапу до центру циклону, де будеш удома, рухомий...
Гріло серце невротичне сонце, де водило пальцями – вирви літер стирчать у небо скелетом крил, які ми розкрили з криком, стрибаючи в десятиліття щосили... лишились живими не всі, аби бачити покот світила з полудня за обрій, і зігрітися вогнем пожежі підземної, ним спричиненої, випало не всім, ніч сповиває прикрість, уявляю себе насінням у ґрунті взимку, спогад про дерево – неясний біль, чим буде що сталося – катастрофою, чи дивом – тепер залежить від моїх пагонів...
Що ближче до сонця, то довша тінь сповиває мої таємниці в зіницях, то менше слів порівняно з кількістю оповідок, то менше мушль вушних, охочих куштувати гіркий напій, що глибше в час, то ближче до небес, і небеса морозять самотою до кісток, вершина має присмак горя, і радість кислотою віддає, я знаю, що нічого геть не знаю, на мапі неосяжна біла пляма й незнайомі знаки осоружних див вітають крок непевний – далі...
Пустити б корені, але планета крутиться занадто швидко, рвуть вітри маленькі пагінці, щораз назад, щораз спинатися на нуль, і вірити в майбутнє, хоч би вже й дістало вірити лише, безплідно, нетривало, торохкотить лічильник бряцалом, і я звикаю бути вічно втомленим і задихатися, й відрощувати зябра в цьому океані міражів, без шансів мати, тільки бути та видобувати з темряви світанок, збираючи у кістяну валізу світляків...
Героїчні ілюзії складаю в картонну коробку, бо за шпалерами моєї кімнати гниє страх, і терміти чужих недобрих інтенцій створюють білий шум, що говорить мовою тривоги, в таких умовах доводиться вирощувати квітку любові, й геній злий підказує, що для того найкраще годиться чудовисько...
В здоровому тілі душа, уражена ДЦП, у візочку судомно притискає всі відвойовані іграшки та смаколики кислотних кольорів і занадто солодкі, та вже ж із чогось потрібно ліпити добробут у запаленому лабіринті нервів, де кожен удалий рух, мов поцілунок неба, бо значить, що десь тут, у зім'ятому в ході приземлення жмутку матерії, можеш бути довершеним, хоч на пару секунд...
Іноді маю уяву, що все-таки там, по той бік наукової маски байдужої, світ має щось на зразок інтерфейсу, якщо простягнути до обрію руки, то можна намацати порт, і тоді зрозумієш, що воно розповідає у безлічі спроб...
У джезві кістяній нагрівається гуща драми, варю гіркоту допоки не стане кава, на піску скарбів, розгублених крізь пальці, звисають з вій краплини карі, падають на щоки в унісон секундам, в один плач гіркий стікається біографія, над вершиною черговою майорять корогви відчаю, я все своє до болю в кулаці стискаю, але кулак – зникає... ...своє у небі тоне ароматом кави...
Ще взимку мені закортіло виповзти з творчої мушлі в світ. Це прагнення збіглося з відновленням зв’язку з Диана Веллс, і вона мене копнула в бік участі в конкурсах. Узагалі, я цураюся конкурсів і розіграшів, бо мені зазвичай не щастить, і чергова “поразка” переживається доволі болісно. Але Ді резонно зауважила, що я нічого не втрачу, якщо просто розішлю вірші та добірки, а там уже хай йому грець, як та карта ляже. З-поміж інших, надіслав добірку на конкурс “Поетична доба” (poetryage.com.ua), і, неочікувано для себе, побачив своє ім’я в лонґлісті. Там же був і Сергей Гуцало.
Далі перебіг конкурсу був схожий на такий собі “творчий курорт”, адже всі учасники лонґлісту отримали відгуки від Вікторія Єрусалимська і Аля Гулієва мали змогу презентувати себе і прочитати вірші на поетичних вечорах у Zoom’і, які проводилися в режимі щоденного марафону. Чого ще дебютанту можна бажати?..
У шортліст я не потрапив, однак знайшов цікаві знайомства і цікаві поезії, що немаловажливо, адже я поганий читач, і тому вкрай ціную, коли рядки відгукуються і запускають образний ряд. Повернення до участі у літературному русі (літрусі, гг) спонукало дослідити власне письмо, зрозуміти власну “методу” і місце моїх слів поміж іншими у потоці. Крім того, зараз відновлюю покинутий минулого року сайт, у новому форматі.
Отже, можу лише подякувати Elena Dorofievska за організацію, а Діані Веллс – за копняк у напрямку активності. Хай би якими побічками цей процес не супроводжувався, але головна користь від нього саме у розворушуванні психонутрощів, бо рано чи пізно лежати у напрямку мрії стає замало. Неодмінно треба також подякувати за вдумливу і чуйну аналітику критикиням Вікторії Єрусалимській та Галині Гулієвій, адже зустрічне слово на вигук у простір дуже важливе для того, хто гукає
Після тривалої перерви сайт повертається в оновленому вигляді та форматі. Тепер простіше доступитися до книжок, можна підтримати автора пожертвою, можна як традиційно почитати, так і послухати вірші. Поезія – складне та вибагливе медіа, воно вимагає інвестування часу й сил читача, однак натомість дає ключ до незвіданих вимірів душі, дає психологічну розраду та опору, одним словом, має цілком відчутний сенс поза межами короткочасного естетичного задоволення. Тому запрошую у похід химерними, подеколи непривітними, а подеколи яскравими і барвистими ландшафтами внутрішнього діалогу…